Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

Говорю про радянську буржуазію — «неадекватне сприйняття дійсності».

Протестую проти обивательського підходу до громадсько-політичного життя — «манія величності», «Леніним себе уявляє».

Широке коло зацікавлень — «шизофренія».

Наприкінці згасла цікавість до книжок — «аутизм», «мізантропія».

Коли стало справді важко на допитах зосереджуватись над їхніми запитаннями і я перестав сперечатись:

— Тактіка умалчіванія. Озлобілся. В себе замкнулся. А взгляди-то какіє бросает — так би і порезал всех.

Намагаюся всміхнутись:

— Я проти тих, хто ріже.

— С убійцамі разгаваріваєтє, а с намі нє хатітє. Пасматрітє, сколь-ка прєзрєнія і нєнавісті у вас на ліце. Даже говоріть боітєсь — боітєсь видать своі мислі…

Ніна Миколаївна непогано вивчила мої листи і мої слабкі місця, і тому зрідка їй вдається вирвати з мене вибух гніву:

— Та як вам не соромно викликати мене на політичну дискусію? Коли я ледве щось розумію від нейролептиків, коли мені все байдуже і коли будь-яке моє неточне слово буде записане як загострення хвороби! А вам за будь-яке безглуздя заплатять великі гроші і відпустку дадуть. Ви ж живопис любите! Невже любов до прекрасного не пов’язана із любов’ю до людей?

— Ви напрасна гарячітєсь і так нєвєрна трактуєте наши слава. Іменна із любві к бальним ми далжни знать, што ви таітє в душе, пачєму ви так груби с пєрсаналам, нє здароваєтєсь, атводітє глаза, даже нє улибаєтєсь. Может ви убіть каво замислілі ілі самі із отчаянія, назло нам захатітє пакончіть с сабой?

— Такими розмовами ви самі підштовхуєте до таких думок. Чому ви замість заспокійливої психотерапії постійно докоряєте хворим, ображаєте, погрожуєте покарами, безконечним лікуванням, знущаєтесь із онаністів, із усіх недоліків та вад?

— А ви напішитє докладную обо всьом етом.

— Щоб ви підшили до історії хвороби як розвиток реформістської маячні?

— У вас явная манія прєслєдованія. Во врачах ви відітє врагов. Пачєму би вам всьо-такі нє напісать духовную автабіаграфію: какіє прічіни в юнасті подтолкнулі вас к нєправільним взглядам, какіх кніг начіталісь, с какімі людьмі встрєчалість, што пісалі. І о том, как сейчас пєрєдумалі. Но нє адной фразай, а падробна ізлажитє, в чьом ви відітє парочность сваіх прєжніх взглядав і как теперь аценіваєтє нашу дєйствітельность і сваю антісавєтскую деятельность. У вас болезненная черта — нє називать другіх антісавєтчіков. І нє нада. Їх і так те, каму нада, знают, і тех, кто вам пішет. Вот ета Клара — кто ана?

— Кочегар.

— Неправда. Ана пішет такіє тонкіє замєчанія о літєратурє.

— А що, кочегар не може цінувати літературу?

— Но нє так тонка.

— Її вигнали з університету.

— Вот відітє, все ваши друзья — антісавєтчікі. Хадаровіч, Ґільдман, Фельдман. Как ми можем випустіть вас, єслі ви сразу же ачутітєсь в іх акруженіі і апять ваш бред васстановітся. Перестаньте с німі пєрєпісиваться, і ето станет показателем таво, что ви виздаравліваєтє.

Коли один мій знайомий на мою пораду нарешті визнав себе за хворого, Ніна Миколаївна йому прямо сказала:

— Нет. Ви здарови, но будете здесь да тех пор, пака не аткажетесь ат сваіх антісавєтскіх взглядав і от разгаворав с антісавєтічікамі.

Визнати себе за хворого — перша умова одужання. Далі — покаятись у своїй шкідливій діяльності. Але все ж випускають не лікарі, а суд. Суд може ухвалити, що хворий потребує подальшого лікування.

По суті, діагноз ставить КДБ, призначає лікування КДБ (моїй дружині в КДБ казали, що якщо буде поводитись спокійніше, то мені будуть давати менші дози) і КДБ виліковує.

В останні місяці мого перебування у психушці ставлення медперсоналу змінилось на краще, менше стали глумитись.

— Ви 6 хотіли вийти зараз? Ким би ви хотіли працювати?

— Ким завгодно.

— А ви 6 не хотіли виїхати за кордон?

— Ні. Але якщо б довелося вибирати між психушкою і закордоном, то волів би виїхати.

Я вже знав, що Таня домагається виїзду, але не вірив, що це реально. Хотів від них домогтися, щоб випустили на волю.

Західного життя я собі не уявляв. Як математик, я дискваліфікований. Чи мають там якусь цінність мої праці про гру? Чи ми пристосуємось до нових життєвих умов, темпу, цінностей? Все краще і все гірше, що я знав про Захід, спливало в пам’яті. На цьому намагалась спекулювати Бочковська, з усією своєю витонченою хитрістю Ельзи Кох. Але коли я прямо запитав, чи не випишуть зараз, вона заявила, що мене ще не вилікували.

*

Не минуло й півмісяця, як мене викликали до начальника психтюрми. Там сиділа Каткова, начальник медчастини, і начальник тюрми Бабенко. Вони з жалем повідомили, що увесь мій верхній одяг нікуди не годиться, і вони за гроші лікарні купили мені штани і сорочку. Штани виявились малі. Побігли купувати нові. І ці малі. Купили треті.

Від краватки я відмовився — хочуть у Європу випустити європейцем. (Та всю цю бутафорію склали у валізу, яку також купила тюрма).

На стіл подали розкішний м’ясний суп. Я зрадів, що не сховав за щоку список шістдесяти політв’язнів, який з великими зусиллями складали місяцями. Суп мене підвів би.

Я похвалив суп.

— А хіба вам не щодня дають таку порцію м’яса і фрикадельок?

— По дорозі кухарі зжирають.

— Леоніде Івановичу! А ви знаєте, куди ви їдете?

— Сподіваюся до Києва, попрощатися з рідними.

— Ні. Ви їдете туди, куди ваша дружина взяла візу. (Язик у них не повертався вимовити це огидне слово — «Ізраїль».)

— На станцію Чоп? В Ізраїль?

— Так.

Посадили на літак, але він чомусь приземлився в Мукачеві. Там мені дозволили у супроводі товаришів у цивільному походити по місту, прощаючись з Україною.

У Мукачеві протримали цілий день: скорочували час на прощання з матір’ю та сестрою. До Чопу приїхали за годину до від’їзду. Якийсь тип настирливо фотографував щасливу родинну зустріч.

Як в тумані промайнуло прощання з мамою, з Адою, зустріч з дружиною й дітьми. Почувався колодою, що захлинається суперечливими відчуттями.

Обшмонали нас делікатно, неделікатно затримавши решту тих, хто від’їжджав.