Олена Гриб - "Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб

Нарешті я була з ним абсолютно згодна.

***

– То у чому полягає план? – запитала я, коли вдалині заблищали спокійні води Далайни. – Ви впевнені, що участь шаєра необхідна? Щось мені це все не подобається…

Автомобіль підстрибнув на вибоїні, і Кано, що сидів на передньому сидінні, зойкнув, зіткнувшись маківкою з дахом кабіни.

– План простий. – Він витер хустинкою спітніле чоло. – Валері ніби як втекла і рухається до Ластонії. На велосипеді їде, бідолаха. Манівцями, та ще й за компасом. Вона поки не знає, що посольство постраждало від вибуху, а підводний човен захоплено. Ми там трохи попрацювали… Додали руйнуванням історичного забарвлення. Зустріньтеся з нею. Прикиньтеся Ньепою… Ну або кимось настільки ж страшним. Поговоріть про життя і дізнайтеся, де і як Керейра збирається відроджувати Дракона-засновника.

– Сумніваюся, що це спрацює.

На крутому повороті дізнавач навалився на двері й ледь не випав, коли вони несподівано прочинилися.

– Ми вивчали Валері довгі місяці. – Його голос був нерівним, у такт ходу машини. – Під виглядом слуг із нею спілкувалися кращі психологи. Всі вони зійшлися на думці, що ця дівчина некерована. Вона фізично не здатна відчувати біль, і це позначилося на її характері. Валері – прекрасна актриса без принципів і моралі. Вона вважає себе особливою – кимось на кшталт невразливої героїні книги, до ніг якої падає кожен зустрічний чоловік. Упевнений, для неї звичайні методи допиту, навіть силові, незастосовні.

Автомобіль збавив швидкість на під’їзді до пропускного пункту.

– Боїтесь перестаратися? – припустила я, починаючи шкодувати про порушену тему.

– Не хочу гаяти час. – Кано різко зачинив знову відкриті двері й прибив старою газетою знахабнілу муху. – Валері потрібен сильний стрес. Щось, що висмикне її із зони комфорту, розумієте?

– Гідна суперниця?

– О ні, гідна – це занадто дрібно. Краща. Вродливіша, сильніша і харизматичніша.

– Наприклад, легендарна принцеса Ньепа? – Я не втрималася від сміху. – Ви не перемудрили з пафосом? Валері ж не божевільна з манією величі.

Сонце повернуло до заходу, і водій опустив козирок, захищаючись від безжальних променів. Дізнавач теж прикрив очі рукою, і лише мене безхмарне небо зовсім не турбувало.

– Хвилин через десять ми про це дізнаємося, – промовив Кано. – Потерпіть, Аню. І зробіть ласку: не лізьте на рожен.

– Слідкуйте за шаєром, – огризнулась я. – Мені няньки не треба, а він тут зайвий. Добре хоч Ендера нема… Краще б Рік був із нами. Не кривіться, мовчу вже. Але він справді став би в пригоді.

– Обережніше з бажаннями, Аню. Іноді вони збуваються не так, як нам хочеться.

«Ви натякаєте на те, що Рік співпрацює з Керейрою?!» – але автомобіль зупинився біля невеликого причалу, і я змовчала.

Якщо чесно, я боялася запитувати про це вголос.

Підводний човен із написом: «Ластонія» на борту вже підтягли до пологого берега. У яскравому сонячному світлі він мав убогий і недоглянутий вигляд. Його наче навмисне не ремонтували і не чистили десятиліттями. Може, це стосувалося переміщення між світами? Сумніваюсь. Як на мене, портал або щось таке було всередині.

Кано вийшов із машини і подав мені руку.

– Прошу сюди, – вказав на посольство. – Автомобілі з видного місця приберемо.

Я не скористалася його допомогою:

– Не ходіть за мною. Пригляньте за шаєром, добре?

– Хвилюєтеся за нього?

– Не хочу, щоб мене звинуватили в тому, у що він вскочить самостійно. Вибачте за відвертість, Кано, але цей Рікадор, – я мимоволі виділила голосом слово «цей», і дізнавач скривився, – поводиться необачно. Я розумію, він переживає за брата і впадає в крайнощі… Переконайтеся, що шаєр не вважатиме себе Драконом-засновником і не кинеться здійснювати подвиги. І… Ще раз вибачте, що вказую… Йому б бронежилет якийсь, га? З лускою у нього не склалося, а захист не завадив би.

Кано посміхнувся краєчками губ:

– Все буде гаразд, Аню. Нажахайте добряче Валері. Роззирніться поки, а коли вона з'явиться, вам подадуть сигнал. Не бійтеся, ми поряд.

Легко йому казати! Я усміхнулась у відповідь і прикусила губу, стримуючи тремтіння. Руда красуня не здавалася небезпечною, але я пам’ятала: кілька годин тому вона вбила людину кульковою ручкою і залилася сльозами в надії, що її зрозуміють і пробачать. Оманлива простота… Я б краще розпочала бійку з пустельним драконом, аніж зустрілася з Валері. Від вогнедишної звірюки хоча б ясно, чого очікувати.

Двері трьохсотлітнього замку, що служив ластонцям посольством, вилетіли під час вибуху, і тепер вхід лякав зяючою чорною дірою. Я повільно піднялася широкими сходами з низькими сходинками, відкинула ногою обвуглену гілку. Роздратовано поправила діадему, яку Кано причепив між пелюстками корони і яка бовталася з мерзенним скляним дзвоном. Спіткнулася на порозі, хто б сумнівався… Заглянула всередину і була вражена масштабами руйнування. Коли ми з Ріком покидали це місце, воно мало ціліший вигляд.

– Безглузда затія, – пронісся величезним залом мій нервовий шепіт.

Вітер, що гуляв у приміщенні, підняв хмару попелу і жбурнув у стіну, відкривши загублений кимось клаптик блискучої обгортки від цукерки.

«А Кано запевняв, що тут створили історичну атмосферу», – потім я побачила латинські букви і крихти білого шоколаду – улюблених ласощів Аріни Керейри, які вона їла, читаючи книги.

– Що за абсурд тут діється? – пробурмотіла напружено. – Якщо це пастка, то для кого?

– Кого?.. Ого?.. О?.. – відповіла луна.

І мені стало по-справжньому страшно.