Микола Данилович Руденко - У череві дракона

— Може, скажеш, що жаби на деревах живуть?

— Скажу! Невже ти ніколи не бачив?

Каркання справді долинало з найвищих гілок. Та як я не силкувався побачити хоч одного птаха, це мені не вдавалося.

— Жаби різні бувають, — пояснювала Ганнуся. — Є й такі, що вибирають високі дупла. І кричать вони по-пташиному. Ото знай: завтра дощ буде.

Ганнуся не помилилася: назавтра справді випав дощ. А одного разу я побачив білочку, що несла в зубах білий гриб.

— Куди вона його несе? Він же згниє до зими.

— Не згниє! Ходімо покажу, — вхопила мене за руку Ганнуся. Вона вела мене від сосни до сосни, показуючи, як білочки висушують на зиму гриби. То тут, то там високо над головою можна було помітити тоненькі сучки, прикрашені грибами, мов ялинковими іграшками.

Про кожну пташку, про кожну рослину Ганнуся могла стільки цікавого розказати, що такого і в книжках не вичитаєш. Я дивився на неї, як на диво: разом же росли! Чому ж вона бачить у лісі таке, чого ми з Яковом ніколи не бачили?

Мріяла Ганнуся на лісовода вчитися. Уявляла вона всю землю нашу в лісах та лісосмугах степових. Яків сміявся з неї:

— Ото ще! Зразу видно, що в лісі виросла.

— Смійся, смійся, — нехотя відповідала Ганнуся. — Хоч би послухав, що про батька добрі люди розказують.

— Аякже!.. Партизанам допомагав.

— Ти хоч знаєш, звідки хутір наш пішов? Прадід наш його заснував. Теж лісником був.

— Мавпи взагалі з дерев не злазили. То, може, на дерева повернемось?

— Дурень ти, Якове! — сердилась Ганнуся. — Мавпи не знали, чим вони дихають, а тебе ж таки чомусь навчають. Звідки кисень на Землі з’явився? Ну, відповідай.

— А звідки Земля взялася? Цього ніхто не знає.

— Неправда!.. Таких планет, як Земля, багато. А кисень тільки на Землі є. Переведуть люди свої ліси — і самі почнуть вимирати. Бо кисень дерева виробляють. Не буде дерев — і кисню не буде. Чим тоді дихатимеш, Якове?.. Навіть їсти не звариш, бо й сірник не загориться.

— А хімія нащо?.. З океану кисень добудемо.

— Де електрику візьмеш?.. Вугілля в казанах не горітиме.

— Атомні казани поставимо.

— Багато отаких безголових, як ти, Якове. В цьому й біда наша, — резюмувала Ганнуся й припиняла суперечку з братом.

Мені з нею завжди було цікавіше, ніж з Яковом. Та й вона до мене тягнулася. То була звичайна школярська дружба. Принаймні так я гадав раніше. Навіть оте страшне, що Ганнуся розказала по дорозі зі школи, здалося мені тільки виявом дружби, не більше. Дуже вона просила, щоб я братові про це не розповідав. Що ж, це зрозуміло. Я не вірив, що Макариха здатна присилувати Ганнусю до такого безчестя, — відступиться вона, якщо Ганнуся характер виявить.

Отож я й гадав, що Макариха справді відступилась. Бо чому ж Ганнуся така весела?

Мабуть, уперше я подумав про те, що вона не просто шкільний друг — вона дівчина! Так, напевне, коли по Дніпру пливеш, то не думаєш про те, що десь існують піски безводні. Була Ганнуся, ми дружили з нею, — краще дружили, ніж з Яковом, — а я й не помічав, що це не тільки дружба. Пізно це зрозумів — тоді, коли Ганнусі вже не стало!..

Правда, в ту мить, коли я побачив її в білому вінку із таволги, в серці моєму щось незнайоме ворухнулося. Млосне, солодке і якесь ніби дике. Я ніколи цього раніше не відчував, не знав навіть, як воно називається. Та чого там не знав? Знав, звичайно, але здебільшого по книжках. З Яковом про взаємини між хлопцями й дівчатами я розмовляти не любив, — він якось усе навмисне огрублював. Не тому, що він взагалі такий, а тому, що так поміж хлопців заведено. А мені це дуже неприємно, — щось є в цьому дикунське.

І все ж оте дикунське, мабуть, якось і на мене перекинулось. Я сам злякався того лоскітного, ніжного, що в душі моїй розлилося. Мовби Ганнуся зло якесь мені вчинила, мовби гідність мою чоловічу принизила. Я намагався не дивитися на неї, а вона це помітила, — помітила, яка боротьба в мені відбувається, жіночим інстинктом своїм розгадала.

Десь, мабуть, бісенята в ній ожили, — їй подражнити мене захотілося. Сміялася мені просто в обличчя, — мовляв: ага, я тебе жабенятком зробила! Поведу оком, — і ти стрибаєш до мене, мов жабенятко до вужа. Задкуєш, опираєшся, а все ж таки стрибаєш ближче, ближче до моїх очей. Такою вона була в ці хвилини.

— Що, на веснянки мої задивився? — сміялась Ганнуся. — Дівчина без веснянок, як небо без зірок.

— Як там у тебе? — надаючи голосу своєму вчительської суворості, запитав я.

— Де?..

— Ну, з матір’ю…

Ганнуся на мить відвернулася. Тільки на мить. Та ось труснула головою так, що білі пелюстки з її вінка посипались, і твердо мовила:

— Забудь про це. То я здуру тобі розказала. Сором який!..

— Як же забути? Він таки ж приїде…

— Забудь! — Взяла мене за руку, спершу якось ніби силувано засміялась, а згодом уже в сміхові її непідробна веселість бриніла. — Слухай, ти думав коли-небудь, що тобі цілуватися з дівчиною доведеться?

— Не думав, що про це думати треба, — відповів я незграбним каламбуром, а сам почував себе так, наче Ганнуся гарячого вугілля мені за комір насипала. Мені справді хотілося її поцілувати, але як подолати