Валентин Лукіч Чемеріс - Марина — цариця московська

його визнати за справжнього Дмитрія, за мужа свого? Тоді — все. Тільки стане про це відомо, як йому одразу ж свої дадуть ногою під зад — котись далі! Бо якщо жона-цариця не визнає його за мужа свого, з яким дев’ять днів у Кремлі святкувала весілля своє царське і дев’ять ночей ділила з ним любов, то все. Сподіватися Дмитрію більше не буде на що.

Але за натурою своєю той, хто видавав себе за Дмитрія, був не лише хитрий, підступний та жорстокий, а й цинічний. А відтак гадав, що й усі інші у цьому світі суть циніки, бо всі в цьому світі гравці. У тім числі й ця гоноровита полячка, їхня графиня. Тож має «визнати» його. Бодай це й пахне цинізмом. Хоча... Що таке цинізм? Відверто зневажливе, зухвале ставлення до загальнопоширених норм моралі (а хто їх поширив?), етики, до всього, що користується загальним ви­знанням (а може, він не визнає цього «загального визнання»?), відвертість, доведена до безсоромності... Овва! Все це — велемовність. Красивість тих, кому ліньки на щось зважитись. А насправді, кожен у цьому світі цинік, він був переконаний. Тільки приховує — до певного часу — свій цинізм. А він не буде приховувати. Бо це — гра. Життя в цьому світі. Гра і не більше. Гра за владу — ще й кривава боротьба, — за вивищення над усіма. І Марина це має збагнути — якщо ще не збагнула. Бо інакше не бути їй царицею російською. А вона дуже хоче бути царицею російською, тож хай визнає його за істинного царя. Удвох і захоплять владу в Московії. Все інше — не суть важливо. Все інше виправдає влада, і люди проголосять їх тоді святими та праведниками. І самі ж будуть тому вірити.

З такими думками він і примчав зі своїми людьми до обозу гетьмана Яна Сапеги...

І та зустріч — перша! — відбулася. Як тушинський «цар» приїхав до обозу Сапеги, у якому тоді перебувала Марина Мнішек. Зі своїми людьми.

Як свідчать секретарі гетьмана у «Щоденнику Яна Сапеги», «ЦАРИЦЯ НЕ ДУЖЕ ОХОЧЕ З ЦАРЕМ ПРИВІТАЛАСЯ...».

І як далі зазначають секретарі (свідчення, як кажуть, з перших уст чи з перших рук), Марина не стала дякувати «Дмитрію» за те, що той, мовляв, визволив її з полону, на що «цар» цілком міг сподіватися і розраховувати, — додають секретарі, — але за умови, ЯКБИ СПРАВДІ БУВ ЇЇ МУЖЕМ...».

Вийшло, що Марина тоді — у першу свою зустріч з тушинським «царем» — не визнала у ньому свого законного чоловіка.

Це всі загледіли і в першу мить порозгублювалися: не визнала, а як же далі? Він уже пів-Росії підняв на ноги, вже крові стільки пролито, Польща на допомогу йому прислала свої війська на чолі з гетьманом Сапегою, а вона, цариця, не визнала його за мужа свого...

Чому? Що тому стало на заваді? Не змогла переступити через власну гордість? Але ж... Пів-Росії його визнало за царя, Польща в се діло встряла, Литва, себто Річ Посполита, а вона...

Марина була надто гордою, тож надто була вражена, прямо-таки душевно травмована тим, що новий «цар Дмитрій» виявився зовсім не тим, за кого себе видавав. Розгублена й принижена, Марина не могла себе перебороти та утаїти в першу зустріч, що вона розчарована.

Та якби тільки вона одна.

Міколай Мархоцький, польський прихильник тушин­ського «царя», згадуватиме:

«Це повернення принесло нам більше шкоди, як вигоди, бо цариця — як і інші персони, які знали Дмитрія у столиці, побачивши нашого, не захотіли його признавати, і утаїти це було неможливо. А московити скористались цим, щоб відхилити від Дмитрія своїх людей».

Марині потрібен був час, аби «визнати» тушинського «царя» за свого мужа, і це для неї було не просто. Мала переступити через саму себе.

В ім’я вищих цілей. Мала і не могла.

Навіть в ім’я вищих цілей. Тушинський «цар» був явно розчарований такою зустріччю зі «своєю» жоною. Ба навіть розгублений.

Скочив на коня, як жених, якому дали від воріт поворіт, свиснув-гикнув, вишкіривши зуби, і помчав з обозу геть.

Мабуть, у Тушино, у свою «столицю». Помчав, явно піймавши облизня...

І тоді взялися за Марину.

Всі, хто був зацікавлений у визнанні нею тушинського «царя» за справжнього Дмитрія, а найперше посол Олесницький з обов’язку служби і воєвода Юрій Мнішек, адже в такому разі всі його розрахунки отримати в Росії землі (Смоленщина та Сіверщина) та інші блага ставали примарними.

І взялися за Марину як слід.

— Від тебе не чекав такого... такого свавілля!!. — кричав воєвода Мнішек. — Ти собі багато дозволяєш! Та й хто ти така? Хто?..

— Я — цариця російська, — стримано відповіла Марина.

— Цариця! — вигукував воєвода Мнішек, і Марині тоді вперше здалося, що насправді він не є їй батько. — Вона — цариця! Була ти... царицею! Дев’ять днів! — Як він боляче її ранив, рідний батечко. — А тепер ти... тепер ніхто! Без царя Дмитрія не бути тобі царицею — чуєш?!. Без царя Дмитрія ти ніхто... чуєш, ніхто на Русі. Без царя Дмитрія тобі доведеться повертатися у Самбір і принишкнути там, аби не показуватися шляхті на очі та не слухати їхніх кпинів і насмішок!

За «Щоденником Яна Сапеги», 6 вересня в гетьманському обозі тривали переговори.

Умовляли Марину.

Визнати тушинського «царя» за свого мужа законного.

Говорили вже відверто: так, тушинський «цар» — це не істинний цар Дмитрій, не її коханий муж... Тушинський «цар» взагалі й не цар. Хто? А Бог його знає, хто він насправді. Про­йдисвіт, якими здавна славиться Русь. Можливо, догравшись у «царя Дмитрія», він уже й сам не знає, хто він насправді є. Може, він уже насправді повірив, що він — цар Дмитрій і ніхто інший. Хоча — пройда, аферист — не більше. Та що з того, що він самозванець? Самозванці ніколи не переводилися на Русі. Були і будуть. Ну й що