Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

— Ви чули? — питався Реншільд Піпера, виходячи з королівської квартири. — Він за кілька днів знов хоче їздити так, як нинішньої ночі. Що за непоправний молодий чоловік!

— Геній! — здвигнув раменами Піпер. Реншільд тим разом не перечив.

— Дійсно, звичайний чоловік не годен так побороти болю. Наш король незвичайна людина.

Хвилину йшли мовчки, хильцем, попри вал, бо кулі літали, як чмелі.

— Зайдім на хвилину в траншею, — відізвався Піпер. — Я утомився.

— Ексцеленціє! Від кулі не втечеш, вона, як хоче, то й у постелі тебе знайде, все одно, чи боїшся її, чи ні. От наш король який смільчак, а все ж таки знайшла його тая, котру вилили для нього.

— І в саму п'яту влучила, — завважив Піпер. — Як Ахілла.

— Як Ахілла! — не повторив, а свиснув Реншільд.

— І до Трої тут не дуже-то далеко, лиш через море.

— Через море крові, пане графе, — повторив Піпер і присів, бо попри голову перелетіла йому куля.

— Фу, чорт! — закляв Реншільд. — Навіть побалакати спокійно не дадуть.

В Жуках з тої пори, як прийшла вість про збурення Січі, панував похоронний настрій.

Усякий робив своє діло, але видно було, що в душі щось його мулять.

Важко було погодитися з гадкою, що не стало того гнізда, з котрого вилітали степові вірли.

В порівнянню з утратою Батурина, Переволочної або хоч би й Старих Санжарів страти в людях на Січі не були великі, але ж все-таки — це була Січ! Не оден провів там свої молода літа, а їх не забувається ніколи.

Гетьман відхорував вість про упадок Січі, і тепер при нім не починали розмови на тую тему.

Зате серед козаків ходили найвсілякіші вісті. Але як воно справді було, ніхто не знав.

Аж одного вечера на квартиру до Чуйкевичів зайшов Мручко.

Звичайно веселий і навіть у теперішні важкі часи жартов-ивий, а нині був, як осіння днина.

— Сотнику, я вас таким не люблю, — почала Обидовська.

— Я сам себе таким не люблю, — відповів Мручко, шарпаючи свій сивавий вус. — Та нічого, ласкава пані, не вдієш, бо і Мручко має не лиш губу, а й серце.

— Влюбився сотник? — зажартувала собі Ганна. Мручко з докором подивився на неї.

— Запорожця стрінув, що зі збуреної Січі до Гордієнка втік, — відрубав.

В хаті зробилося, хоч мак сій. Всі присунулися ближче до Мручка і очима просили, щоб розказував. І він почав:

— Яковлєв, збуривши Старий і Новий Кодак, післав в оден бік підполковника Баріна і нашого полковника Кандабу, а в другий царського війська підполковника Башмакова, щоб ловили й мордували де якого лиш стрінуть запорожця, мазепинця, одним словом, українця. Сам він неділь тому п'ять до Кам'яного Затону біля Січі човнами приплив. В городку була зараза, і Яковлєв розложився у полі, а на Січ післав письмо князя Меншикова, щоб запорожці здалися…

— А запорожці? — спитало кілька голосів нараз.

— Кинули письмо разом з післанцем у Дніпро. Дніпрові води розлилися широко, до Січі годі було приступити. Яковлєв висипав шанці і з гармат став обстрілювати Січу. Гадаючи, що досить її дошкулив, на лодках припустив штурм.

— А запорожці? — спитали знов ті самі голоси.

— Оборонялися хоробро. Кількасот москалів у завзятім бою лягло, більше, ніж було всіх запорожців у Січі, бо було їх там душ триста з лишком, інші з Гордієнком пішли.

— І що, і що? — питалися, очима повисаючи на устах оповідача.

— І була б Січ відперла Москву, коли б не зрада.

— Зра-а-да?…

— Зрадив наш таки чоловік, Гнат Ґалаґан, бодай би його сира земля не прийняла, бодай би його ім'я разом з Носовим вовіки прокляте було! Ґалаґан надтягнув зі своїм полком і з драгунами князя Волконського. Запорожці, побачивши далеко в степу куряву, думали, що це надходять татари, котрих їм хан у допомогу прислати обіцяв, і врадувалися дуже. Аж незабаром виявилося, що це за пособники прийшли! Гнат Ґалаґан добре знав Січ, бо й сам колись пробував у ній, знав план фортеці, всі її входи й переходи, всі тайни, яких Яковлєв знати не міг. Під'їхавши до Січі, гукнув: «Піддайтеся і покоріться. Вас помилують. Я на це хрест святий цілую!» Скажіть, як же було не повірити колишньому кошовому? — спитав Мручко і глянув по зібраних. Та ніхто й пари з уст не пустив. — Запорожців під тую пору обмаль було на Січі. Як кажу, душ живих сотень три з лишком, а ворога сила! Так повірили Ґалаґанові і — здалися.

— І — здалися, — сумно притакнув Чуйкевич.

— А Ґалаґан? — спитала Ганна і глянула на Мручка повними сліз очима.

— Хто раз свого рейментаря зрадив і на чужу службу пішов, лицарської честі позбувся, той не чоловік, а звір. Як звір лютував пан Ґалаґан на Січі. Товаришів своїх по «достоїнству» казнив. Одним рубав голови, других вішав, інших мордував так, як у поганстві за давніх мучеників не бувало. Як у Батурині, так і тут на тратвах до шибениць і хрестів прибивали людей і пускали для постраху Дніпром. Тьфу!

Сплюнув і очі рукою прикрив. Видно, що не міг спокійно розказувати про тії звірства. Чуйкевич нервово ходив по хаті, Мотря крізь вікно дивилась кудись у далечінь.

— Навіть покійникам спокою не дали, — розказував Мручко голосом, дрижучим від зворушення. — Розривали могили, викидали мерців, втинали їм голови, здирали шкури і вішали на списах. Дич! Сіркову могилу теж зневажили і перед чернечими гробами не спинилися.