Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

——

Фургон зупинився, двері розчахнулися. Ясне сонячне світло залило кузов, від чого вони з Ральфом мружилися й моргали. У кузов заскочили Пацюк і Берлсон. Разом із сонцем до них долинув звук: тихе, шелестке бурмотіння — Ральф обережно витягнув шию, намагаючись побачити, що це. Проте Ларрі був знайомий цей звук.

У 1986 році «Обірвані недобитки» мали свій найважливіший виступ — відкривали концерт гурту «Ван Гален» у долині Чавес. І перед тим, як вони вийшли на сцену, було чути точно такі голоси. Тож коли він вийшов із фургона, то вже знав, на що очікувати, і не змінився на лиці, хоча й почув, як Ральф ледь чутно ахнув за його спиною.

Перед великим готелем-казино були газони. Обабіч входу — дві золоті піраміди. На траві стояли дві вантажні платформи. На кожній — клітка зі сталевих труб.

Навколо юрмилися люди.

Вони нерівним колом стояли на газоні. На паркінгу казино, на сходах ґанку готелю, на місці для розвороту машини, де колись зупинялися гості, а тим часом швейцар свистом кликав коридорного. Люди стояли й понад вулицею. Деякі з молодих чоловіків посадили своїх дівчат на плечі, щоб тим краще було видно майбутню виставу. Оте тихе бурмотіння — то голос людини юрби як біологічного виду.

Ларрі поглянув на їхні обличчя — і всі відводили очі. Кожне обличчя здавалося блідим, далеким, позначеним печаттю смерті і немовби свідомим цього. Проте вони були тут.

Його й Ральфа підштовхнули в бік кліток, і вони пішли, при цьому Ларрі звернув увагу на машини з ланцюгами та зчіпними пристроями. Але саме Ральф зрозумів їхнє призначення. Адже він усе життя працював з машинами й коло машин.

— Ларрі, — глухо промовив він. — Вони нас зібралися розірвати на шматки!

— Ану давайте, заходьте, — сказав Пацюк, дихаючи в лице часниковим перегаром. — Залазь-залазь, батоне. Зараз обидва побачите, де раки зимують.

Ларрі заліз на платформу.

— Сорочку дай-но, батоне.

Ларрі зняв сорочку і стояв голий до пояса, і ранкове повітря приємно холодило йому шкіру. Ральф свою вже зняв. Натовпом прокотився шепіт і притих. Обидва чоловіки після свого походу жахливо схудли — було видно кожне ребро.

— Тепер — у клітку, сіре м’ясо.

Ларрі зайшов у клітку.

Тепер команди віддавав Баррі Дорґан. Він ходив з місця на місце, перевіряв, чи все готово, гримаса огиди не сходила з його обличчя.

Чотири водії сіли в машини й завели мотор. Ральф якусь мить стояв стовпом — і раптом схопив один з наручників на ланцюгу, який звішувався в його клітку, і кинув у дірочку. Наручник влучив у голову Полові Берлсону — і юрбою прокотився нервовий смішок.

Дорґан сказав:

— Не слід тобі так робити, чоловіче. Я просто пришлю людей, щоб тебе потримали.

— Хай роблять своє, — сказав Ларрі до Ральфа. Подивився на Дорґана. — Гей, Баррі, тебе такого в поліції Санта-Моніки вчили?

Натовпом знову прокотився сміх.

— Жорстокість поліції! — вигукнув якийсь відчайдух. Дорґан почервонів, але нічого не сказав. Він просунув ланцюги глибше в клітку з Ларрі — і той плюнув на них, дещо здивований тим, що в нього на це вистачило слини. Десь у задніх рядах почувся підбадьорливий вигук, і Ларрі подумав: «Може, ось воно, оце вони зараз повстануть…» Але серцем він у це не вірив. Надто бліді були ці лиця, надто замкнені. Зухвалий вигук із задніх рядів був безглуздий. Так школярі дуркують на задніх партах. Тут без жодних сумнівів відчувалася неприязнь. Але навіть на це Флеґґ наклав свою печать. Ці люди крадькома тікали би звідси кудись у той порожній простір, яким зараз став світ. І Ходак їх відпустить, знаючи, що йому слід тримати лише кістяк своєї влади — таких, як Дорґан і Берлсон. Отих боягузів, опівнічних утікачів можна буде позбирати потім, може, вони навіть заплатять за свою слабкодухість. Тут відвертого заколоту не буде.

Дорґан, Пацюк і ще один утовпилися до його клітки. Пацюк тримав відкриті наручники, щоб одягти на зап’ястя Ларрі.

— Руки сюди, — скомандував Дорґан.

— Правда, гарна річ — закон і порядок, Баррі?

— Та, чорт, руки давай!

— Щось ти поганенько виглядаєш, Дорґане — як у тебе серце цими днями почувається?

— Друже, востаннє тобі кажу. Висовуй руки!

Ларрі зробив це. На його руках зімкнулися наручники. Дорґан та інші спиною вперед вийшли з клітки, двері зачинилися. Ларрі поглянув убік і побачив Ральфа: той стояв у своїй клітці, повісивши голову, опустивши руки. На ньому теж були наручники.

— Люди, ви ж розумієте, що це несправедливість! — на все горло крикнув Ларрі, і голос, натренований роками співу, вилетів із грудей на диво гучно. — Я не очікую, що ви це зупините, але очікую, що запам’ятаєте! Нас збираються скарати на смерть, бо Рендалл Флеґґ нас боїться! Він боїться нас і тих, від кого ми прийшли! — юрбою прокотився гомін. — Запам’ятайте, як ми загинемо! І не забудьте: наступного разу, може, й вам доведеться загинути так, без шани — як тварині в клітці!

Знову здійнявся гомін, у ньому відчувався гнів… і запала тиша.

— Ларрі! — крикнув Ральф.

З ґанку «Ґранд-готелю» зійшов Флеґґ, поряд із ним був Ллойд Генрейд. Флеґґ був убраний у джинси й картату сорочку, у джинсову куртку з двома ґудзиками на нагрудних кишенях, стоптані ковбойські чобітки. У раптовій тиші звук цих підборів на цементному хіднику став єдиним… звуком часу.

Темний чоловік посміхався.

Ларрі дивився на нього згори. Флеґґ підійшов, став між двома клітками й подивився вгору. Його посмішка була сповнена темної чарівності. Він цілковито володів собою, і Ларрі раптово зрозумів, що то — переламний момент, апофеоз його життя.

Флеґґ відвернувся від них і став обличчям до своїх. Він обвів натовп поглядом, і ніхто не наважився зустрітися з ним очима.

— Ллойде! — тихо звернувся він, і Ллойд, блідий, з хворобливим, змученим і перестрашеним лицем, вручив Флеґґові папір, згорнутий у сувій, мов старовинна грамота.

Темний чоловік розгорнув його, підняв і почав читати. Голос його був глибокий, звучний і приємний, він поширювався в тиші, як одна-єдина срібна хвиля поверхнею чорного ставу.

— Нехай буде вам відомо, що це — дійсний документ, який я, Рендалл Флеґґ, підписав своїм іменем вересня тринадцятого числа, цього року тисяча дев’ятсот дев’яностого, нині відомого як Перший рік після епідемії.

— Флеґґ — це не твоє ім’я! — крикнув щосили Ральф. У юрбі вражено зашепотілися. — Ти чого їм справжнім ім’ям не назвешся?

Флеґґ не звернув на це уваги.

— Нехай буде вам відомо, що ці люди — Лоусон Андервуд і