Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

міг бачити, наче в атласі, наче в альбомі, в Альбертининому усміху* в манерах, ця кезбггнена для інших пасія все ще жила в мені, але тепер чари псувала обридь. Альбертина приїхала звідти — це так. Там вона в кожному домі напевне спіткала б приятельку мадемуазель Вентейль та іже з нею. Набуті в дитинстві звички можуть відродитися; за три місяці подружки зберуться на Різдво, потім на Новий рік, у дні, особливо для мене сумні, бо вони несамохіть нагадали мені про те, як я сумував, коли мене розлучали на весь час новорічних канікул із Жільбертою. Після довгих обідів, пізніх свят-вечорів, коли всі будуть веселі й збуджені, Альбертина та її тамтешні подруги приберуть тих самих поз, яких перед моїми очима прибирала вона з Андре, коли приязнь їхня була безневинна, — а може, — хто знає? — тих самих поз, яких у Монжувені за кілька кроків від мене прибирала мадемуазель Вентейль, коли за нею ганялася її приятелька. Мені ввижалося, що у мадемуазель Вентейль, яку, перш ніж накрити її своїм тілом, пестила її подруга, розпашіле Альбертинине личко, й ця Альбертина спершу кидалася тікати, а потім — вирішивши піддатися, сміялася, — я це чув, — дивацьким, загадковим сміхом. Що означали проти моєї гризоти ревнощі, які я відчув того дня, коли Сен-Лу побачився у Донсьєрі з Альбертиною і зі мною і коли вона почала пускати йому бісики, чи заздрість, яка поймала мене, коли я згадував про незнайомця, якому я завдячував перші її поцілунки в Парижі того дня, коли я чекав листа від мадемуазель де Стермар’ї! Ті ревнощі, ревнощі до Робера чи до якогось іншого хлопця, — були ще не ревнощі. Тоді я, боячися суперника, міг усе ж сподіватися на перемогу. Але тут суперник не був подібний до мене, його зброя була інша, я не міг зійтися з ним у змаганні, Альбертина не дістала б від мене тих розкошів, яких я не годен уявити. Часто-густо ми ладні віддати нашу прийдешність за щось геть нікчемне. Колись я ладен був зректися всіх життєвих скарбів, аби тільки познайомитися з пані Блатен, бо вона приятелювала з пані Сванн. Нині, тільки заради того, щоб Альбертина не поїхала до Триеста, я одтерпів би нелюдську кару, якби цього не вистачило, то покарав би її, я б відособив її від усіх, замкнув, відібрав би в неї ті невеличкі гроші, без яких вона не змогла б мандрувати. Якщо раніше, коли я рвався до Бальбе-ка, я аж регнув побачити перську церкву, бурю на світанні, то тепер серце моє краялося на думку, що Альбертина поїде до Триеста, що вона зночує різдв’яну ніч із приятелькою мадемуазель Вентейль; адже наша уява, навіть коли вона міняє свою природу й перетворюється на почуття, не збільшує числа образів, які має у своєму розпорядженні. Якби мені сказали, що її зараз немає ні в Шербурі, ні в Триєсті, що вона не зустрінеться з Альбертиною, як би я заплакав слізьми радости й полегкости! Як змінилися б моє життя і її будучина! А не ж я знав, що заздрощі не можна зводити до однієї особи, що коли Альбертина має такий нахил, її здатні вгонобити інші. Зрештою, якби ті самі дівчата могли бачити її деінде, може, це б не боліло мені так гостро. Саме з Триєста, з цього незнаного світу, світу — я відчував — такого любого Альбертині, з яким пов’язувалися її спогади, приятельські взаємини, дитячі захоплення, на мене дихало ворожим, незрозумілим мені духом, як отой, що в Комбре підносився до мого номера з їдальні, звідки з брязкотом виделок долинали голос і сміх мамин — мама розмовляла зі сторонніми людьми і могла не прийти до мене попрощатися; як отой дух, яким повнилися для Сванна будинки, куди Одетта вирушала вечорами шукати незбагненних розкошів. Про Триест я вже не думав як про чудовий край, де мешканці сповнені задуми, заходи сонця золотаві, дзвони сумні, а як про кляте місто, яке я негайно пустив би з димом і стер би з лиця землі. Це місто вгородилося в моє серце безнадійною скабкою. Відпустити Альбертину до Шербура чи до Триеста — це жахіття! Але залишити її в Бальбеку — теж. Адже тепер, коли близькість моєї приятельки з мадемуазель Вентейль зробилася для мене певністю, мені здавалося, ніби в той час, який Альбертина присвячує не мені (а ми іноді не зустрічалися цілі дні через її тітку), вона віддана на луп Блоковим кузинам, а може, іншим жінкам. На саму думку, що сьогодні ввечері вона зустрінеться з Блоковими кузинами, я божеволів. Отож, коли вона мені сказала, що кілька днів проведе зі мною, я відповів їй так: «Бачте, я збираюся до Парижа. Поїдете зі мною? Чи не згодилися б ви якийсь час пожити у Парижі в нас?» Треба було будь-що, принаймні кілька днів, не покидати її саму, тримати її при собі — для певности, що вона не зійдеться з приятелькою мадемуазель Вентейль. Це означало, що вона мешкала б у мене, бо мама надумала, скориставшися з батькового відрядження, справити свою повинність, вволити бабусину волю — бабусі хотілося, щоб мама приїздила на кілька днів до її комбрейської сестри. Мама не любила тітки за те, що вона, бабусина улюблениця, не жалувала своєї сестри. Люди, дійшовши літ, не добром згадують тих, хто їм докучав змалку. Але мама, ставши мені й за бабусю, була непам’ятка; материне життя було для неї, ніби чисте й невинне дитинство, джерело спогадів, звабу і гіркоту яких визначали її вчинки. Моя бабуся в перших могла б достачити мамі деякі безцінні подробиці, але тепер доводилося тягти її за язика, бо вона була тяжко хвора (казали, в неї рак), і мама дорікала собі за те, що досі до неї не вибралася, а не вибралася вона, щоб не покидати мене самого; пахла їй мандрівка ще й тому, що так зробила б її мати, і тому, що на день народження бабусиного батька, до слова батька дуже поганого, мама носила на могилу квіти, якими бабуся звикла її прикрашати. Перед цим гробом, що мав відкритися, мама пестливими словами відшкодовувала те, в чому відмовляла недужій бабусі її сестра. В Комбре мама збиралася поратися по господарству — ці порання на бабусине бажання мали вестися під доччиним зарядом. А порань ще й не почато. Мама не хотіла покидати Парижа раніше за батька, щоб її відсутність не так йому дошкуляла, — хоча