Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

тихі схлипування, і суцільний зойк у просторі, над чорториями мороку і чортоломами отхлані. Врешті один вогник зблиснув геть близько від мене, я побачив, що то квола свічечка, накрита вузенькою прозорою долонькою, яким же крихким, але водночас і надійним прихистком від дощу, від вітру і від усіх стихій на світі, і долонька та була — о диво! — жіноча! І щойно побачив я схилену жіночу постать над убитим і оту свічечку, прикриту жіночою долонькою, як усі невловимі й недосягальні доти вогники мовби злетілися до цього місця, оточили мене світляним колом, я побачив безліч жіночих схилених постатей з вогниками в руках, мовчазних і тихих, як сама скорбота, як горе всього народу мого. Сотні або й тисячі жінок ходили по темному, заливаному чорними потоками дощу полі, мовби шукали своїх рідних, злетівшись сюди з усієї України! Де тут взялися, як дісталися сюди, звідки довідалися про поле смерті, хто вони й що? О мої згорьовані сестри!

Тихо пішов я звідти і йшов так довго, що вже стало благословлятися на світ, аж тоді втрапив до намету, де лежали в щойно збитих дубових трунах мої полковники Бурляй і Морозенко, один порубаний і посічений, весь у давніх шрамах, зібравши в своїх зморшках тяжких усі вітри степів і моря, а другий зовсім юний, вродливий, як молодий Бог, з печаттю мудрості на чолі й після смерті. Хто винен у їхній смерті? Кому і як помститися?

Довго стояв я коло тих трун, покритих Червоною китайкою, сею заслугою козацькою, аби й на тім світі бачили, яка кров козацька червона й палка, як горить вона негасимо в обороні землі своєї і волі.

Виговський присунувся перед очі, без слів показав самими очима своїми безвиразними, білими: час, гетьмане.

Я вийшов у дощ, коноводи підвели коней, Демко спитав, куди тепер їдемо.

— Куди ж? — сказав я. — До полків передових. Треба будити панство, а то боки позалежують. Та ще й дощ — Попідпрівають.

— Підкріпитися б тобі треба, гетьмане, — нагадав Виговський.

— Кому страва, а кому слава, пане Йване, — кинув я йому через плече. — Як сказано в Екклезіасті: горе тобі, земле, як князі твої їдять від самого ранку. Мертві воліють, чуєш, пане Йване! Вимагають помсти!

Я кинув на шляхетський табір усю свою силу, вдарив одразу звідусіль, знов рвався сам у всі пекла битви; в дикому натиску, в стрілянині, галасах і запеклості минув той день, а за ним ще день і ще. Дощ лив безугавно вдень і вночі, і люди мокли у воді, як конопля. Сухарі бралися цвіллю навіть у дерев’яних бочках, порох замокав і не вистрілював, гармати потопали в багнюці, трупи стелилися густо, але дух козацький не вмирав, і ще густіше сипалися жарти, насміхи летіли на той бік валів разом з кулями й стрілами, вогнистіші за кулі й гостріші за стріли,

— А що наш дощик — не докучає?

— Води хоч вмийся!

— Не переймайтеся, панове, занадто: чому висіти, те не втоне!

— А хто й випливе, того повісимо гарненько!

— Оддасте вже нам свої сап’янці, свої саєти, адамашки й кармазини!

— А ми вам — хоч і свої кобеняки заханлюджені122!

— Гей, пани! — гукали козаки. — Годі вам по шанцях лазити, дорогі кунтуші нівечити!

— Ідіть уже в ясир до Криму, там хоч конини пожуєте!

— А То ж у вас тут три пани на один сухар припадає!

— Коли ж ви, панове шляхта, чинш на Вкраїні одбиратимете?

— От уже рік єсть, як ми нічогісінько не платили!

— Ото вам, панове, рогове очко!

— Ото вам оренди, ставщизни, панщини, пересуди й сухомельщини!

— А чи не загадаєте якої панщини?

— От і з бидла досі десятини не брали!

— Коні ржуть, і бидло пошаліло, на ярмарок хоче!

— Що ж ото Ви так поховалися за вали, що й України не бачите?

— Очі більші живота!

— Пани на цілі сани, та ще й ноги висять!

Тиждень цілий щодня, щогодини тривали наші безнастанні штурми і галаси, так що шляхта й витримати не могла такого натиску. Дієписець шляхетський гірко мовитиме згодом: «Даремно мудрі шукають пекло in centro terrae123. В Україні — там справжнє ііекло людської злоби». Я гнав на табір ворожий тисячі волів, щоб до них обложенці вистрілювали свої порохи, страхав усякими несподіванками, фортелями, криками, а тим часом козацтво сипало й сипало свої вали, які дедалі щільніше затісняли облогу. Під ослоною дерев’яних щитів, гуляй — городин, ворків із землею козаки копали шанці, рови, сипали вали, виставили такі високі шанці, що в таборі шляхетськім забивали й собаку. За тиждень панство стиснуло свій табір, вивівши набагато коротший внутрішній вал, і потиху перебралося туди. Козаки миттю зайняли перші їхні укріплення і повели далі своє невтомне копання. Чотири рази в міру того, як маліло шляхетське військо, гинули коні, зникали припаси, Вишневецький зменшував і свій табір, підібравшись з ним уже впритул до Збаразької кріпості, і вже тепер козаки, вивівши свої шанці висотою на два коня, закидали вниз на довгих вірьовках гаки, зачіпали польські вози з припасами, а то й самих шляхтичів, і тягли до себе. Пани рили нори, як кроти, від голоду були ізсохші й близькі к єгипетським муміям, відбивалися з останніх сил, а я вже не посилав козаків на марну смерть, сподіваючись узяти Вишневецького й товариство голими руками.

Страшне діялося по той бік валів. Голод, сморід од трупів, їли коней, мишей, собак, чоботи й реміння з возів, гризли зубами спеклу землю. Не один пан заплатив мито головою на шляхетськім базарі і води, бідний, не напився без кривавої заплати, та й ту пив з черв’яками й сукровицею з трупів.

З шляхетського табору щодня перебігали цілі хмари втікачів, хоч регіментарі й рубали для страху руки й ноги упійманим. Я знав усе, що діється по той бік валів, знав, що вже й сам князь ясновельможний Ярема жує дохлу конину, і терпляче ждав своєї години. Мав бути терпеливим, як земля.

І хто ж захотів випробовувати моє терпіння? Писар мій генеральний Виговський. Демко, повідомляючи мене про щось важливе, мав звичку говорити мовби в простір, знудьговано й недбало. І що важливіше була вість, то більше знудьгованості малювалося на його спокійному лиці. Я щойно повернувся до свого намету після цілоденних сутичок з полків, які вперто добувалися до обложених. Сидів похилений за столом, руки мені тяжко звисали, вичерпаність у кожній жилочці. День цілий був з козаками, заохочував їх словом і обіцянкою, сам рив з ними землю, мокнув