О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

— Вона скрізь має великий успіх, — обережно відповів я.

— Сестри є?

— Одна.

— У вас є ще які-небудь знайомі баришні?

— А як же, багато, — одказав я.

— Скажіть мені ось що: чи можете ви зробити щось таке на адресу якої-небудь іншої дівчини? Можете ви взяти її за підборіддя, підморгнути, або вщипнути її? Ви розумієте, що я хочу сказать? Аджеж ви ніяковієте тільки перед тою дамою, з професійной групи, правда?

— З деякого боку ви змалювали становище до деякої міри правильно, — признавсь я.

— Я так і думав, — похмуро сказав Мак. — Це мені нагадує мій власний випадок. Я вам розкажу про це.

Я був ображений, але не показував цього. Що таке випадок якогось швенді, або хоч чий би він там був, проти мого! І поверх того, я дав йому долар і десять центів.

— Ось полапайте мої мускули, — раптом завважив мій знайомий, напружуючи свій біцепс.

Я механічно скоривсь. У гімнастичних гуртках хлопці завжди прохають спробувати. Рука в нього була тверда, як криця.

— Чотирі роки тому, — сказав Мак, — я міг побити першу-кращу людину в Нью-Йорку, коли тільки та людина не вилізла за мотуз, що огорожує арену для боксу. Ваш випадок і мій — однаковісінькі. Я сам зі Східної Сторони — поміж Тринадцятою й Чотирнадцятою авеню, числа вже я тепер вам не скажу. Десяти років я був забіякою, а коли мені минуло двадцять, так жодний аматор у місті не міг встояти проти мене більш як чотири круги! Факт... Ви знаєте Вілла Мак-Карті? Ні? Він наглядає за курильниками в різних шикарних клубах. Так от, я бив усіх, кого мені Вілл приводив. Я був середньої ваги, але коли треба, так міг натренуватися й на тяжку вагу. На Східній Стороні не було місця, де б я не боксував: я виступав на добродійних вечорах і в приватних домах, і жодного разу не був битий.

Але скажіть, будь ласка, як тільки я перший раз вийшов у коло професіоналів — так зразу ніби який-небудь новобранець. Хто його знає, що я ото, я — ну, просто зніяковів. Через те що ви ото так по формі та на людях — я ніби почав нервуватись. Я ні разу не взяв приза ні в одній із зустрічей. Легковіси й всіляка дрібнота розписувалися в мого арбітра, а як зчепляться зо мною, та як двинуть мені стусана — так я й лежу. Тільки ото я побачу натовп, а в передніх лавах — цілу масу джентльменів у вечірніх убраннях, тільки побачу, що за бар’єр іде професіонал, — і квит. Зразу слабну, ніби якесь імбирне пиво.

— Ну, певна річ, минуло кілька часу, і вже ніхто мене не викликав і мені не доводилося боротися з професіоналами, та й з аматорами так само не дуже часто. А тільки я вам скажу, був я не згірш за багатьох, що виходили на арену або стояли за бар’єром. Це все через те, що я так зацілію, так і замру, як тільки вийду проти справжнього борця.

Гаразд, сер, тут мені довелося кинути ту справу, а мене до неї так і тягло. Я, було, тинявся по городу та бив приватних громадян, не фахівців, просто для власного задоволення. Я бився з поліцаями в темних вулицях, з кондукторами, з візниками, з ломовиками, — аби можна було б затіяти з ними бійку. Я не вважав, які вони були на зріст і чи добре знали свою науку: з усіма розправлявсь. Коли б у клубі були взнали, що на волі я лушпарив кращих бійців, так тепер я б напевно носив чорну перлину в шпильці й фіалкові шовкові панчохи.

Одного разу ввечері йду я собі по Бацері й міркую про різні речі; а назустріч мені йде компанія з гультяїв. Їх було чоловік шестеро-восьмеро, всі в довгохвостих сурдутах і в таких циліндрах, що, знаєте, не блищать. Один з тої ватаги ніби штовхнув мене з панелі. А я за три дні хоч би тобі раз побився. Ну, я, звичайно, кажу:

— З превеликою охотою! — та як жахну йому по вуху.

Ну, певна річ, була бійка. Той Джоні ловко бився, точнісінько, як у кінематографі. Все це діялось на боковій вулиці, поліції довкола не було. Той тип здорово знав свою справу, а тільки я його все-таки обробив за яких-небудь шість хвилин.

Довгохвості втягли і його на якісь східці й почали обмахувати. Один з них підходить до мене й каже:

— Чи знаєте ви, що ви зробили?

— Що тут дивного, — кажу. — Просто стусанів трохи надавав. Тягніть краще свого Фреоді додому та скажіть йому, хай не береться за соціологію там, де не слід.

— Слухайте, — каже він, — приятелю, я не знаю, хто ви такий, а мені хотілося б знати. Адже ви побили Реді Бернса[496], середньої ваги, світового чемпіона. Він учора тільки прибув до Нью-Йорка, щоб виступити проти Джіма Джефриз[497]. Коли ви...

Коли я опам’ятався від непритомності, то лежав на підлозі в аптеці і весь був просякнутий пахучим нашатирним спиртом. Коли б я знав, що то Реді Бернс, так я б заліг у канаву й поліз би за ним іззаду замість того, щоб так ото його одлатати. Ох, якби я тільки стояв у колі й побачив би, що він перелазить через бар’єр, то я б миттю зник.

Мак-песиміст хрипко засміявсь.

— Боюсь, що я не бачу цієї паралелі, — сказав я холодно. — Я надто мало знайомий з призовою боротьбою.

Бродяга, щоб більше мене переконати, торкнувсь пальцем до мого рукава тоді, як поясняв мені свою притчу.

— Кожна людина, — сказав він з деякою самоповагою, — на що-небудь та заздрить, що йому до душі припало. У вас — та жінка, з якою ви боїтесь слова сказати. У мене — взяти приз за боротьбу. Ну, й ви програєте, так само, як і я.

— А чому ви гадаєте, що я програю? — ласкаво запитав я.

— Через те, — сказав він, — що ви боїтеся вийти на арену. У вас духу не вистачить вийти проти професіонала. Ваш випадок такий точнісінько, як і мій. Ви аматор; отже, вам краще й не потикатись за бар’єр.

— Ну, мені час іти,