Софія Юріївна Андрухович - Амадока

окулярах, який незграбно пересувався перевальцем, професорським кроком, тягнучи на собі амуніцію та гвинтівку. Навіть уже після стількох років практики, 1945 року в Берліні уніформа на лейтенанті Z (він же — розвідник Іванов) висіла «як лантух», «його рухи були в тих мундирі і штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки». Уявляєте, яким вправним рухом професійного вбивці цей чоловік знищує Гітлера?

Слухайте його, слухайте!

1931 року Йосип Каракіс отримав від командувача військами Українського військового округу Йони Еммануїловича Якіра шкіряне пальто за проєкт Дому Червоної Армії та фльоти у стилі неоампір. Після цього він зводить ресторан «Динамо», Єврейський театр, Будинок Червоної армії у Вінниці. 1936 року Каракіс відмовляється будувати дім для Командного складу військового округу в Георгіївському провулку, зовсім поруч із Софійським собором. Місце під будівництво визначили саме там, де два роки тому зруйнували храм Великомученика Георгія XI століття.

Людина, для якої сенс і форма існування втілюються у зведених стінах будівель, руйнування давніх храмів стає саморуйнуванням, автоагресією, недопустимою деструкцією. Віра для архітектора, навіть якщо він атеїст, має фізичний вимір. Вона співвідноситься з будівлею: тверда, як камінь, гладка і холодна, як мармур, висока, як колони і склепіння, осяйна, як вітраж; вона має деамбулаторій і дзвіниці, хори та царські врата, амвон і бабинець, її можна виміряти, розрахувати навантаження на тримальні конструкції, в ній можна між богослужіннями слухати лекції і переховуватися від небезпеки цілими селами разом із худобою.

Врешті, після тривалих суперечок, Каракіс не має виходу: він погоджується на будівництво. Але самовільно, на власний страх і ризик, на кілька десятків метрів пересуває власний проєкт, не зачепивши фундаментів зруйнованої церкви.

1937 року від нього вимагають знову. Цього разу — проєкт будівлі художньої школи для обдарованих радянських дітей на місці зруйнованої Десятинної церкви на Старокиївській горі. Каракіс не погоджується брати участь. Історія повторюється. Воно й не дивно: згодом у цій будівлі розташується історичний музей.

Каракіса залякують, на нього тиснуть, йому погрожують. Він довго тримається, але врешті високопоставлений доброзичливець, під столом наступивши на ногу, шепоче на вухо: «Не зробиш ти — все одно зробить хтось інший».

Будівля схожа на храм. Вона увінчує гору над Андріївським узвозом. Фасад її, як розкриті обійми, розвернутий до церкви, якої вже більше не існує.

Коли Каракіс оглядав Київ після війни — зруйновані будинки, діряві стіни, обвуглені кістяки будівель, — він повторював: «Найстрашніше, коли будинки не відкидають тіні».

1951 року, під час чергової хвилі «чисток», Каракісові нарешті пригадали його впертість, його відмови, його самовільні рішення. Пригадали обвалену стелю ресторану «Динамо». Спроби захистити від руйнувань давні храми. Цитування українського бароко у власних проєктах.

Архітектора арештували. Суд тривав понад два роки. Його звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі», «космополітичних поглядах», «злочинному нехтуванні провідними ідеями партії». У найстрашніших гріхах.

Врешті — заборонили викладати і звільнили з Академії архітектури УРСР, вигнали з Київського інженерно-будівельного інституту. Його ім’я викинули з усіх енциклопедій і довідників, з книжок про архітектуру. Раптом будівлі, які він спроєктував, стали безіменними.

Щоб заробляти на прожиття, Каракіс певний час малював трафарети з візерунками. Робітники артілі використовували ці трафарети, щоб наносити на клейонку скатертин фарбу. Такими цератами в комунальних квартирах накривали кухонні столи. Їх не шкода було різати, пропалювати недопалками, всіляко псувати. Вони не становили жодної цінности. Хоча й міняти ці скатертини на нові рідко хто міг собі дозволити.

У романі «Без ґрунту», що був написаний В. Домонтовичем під час його служби на німецьку окупаційну владу і частинами публікувався в «Українському Засіві» (виданні Відділу пропаганди німецької армії в Україні, редактором якого був Петров), а виданий повністю виявився щойно 1948-го року в Німеччині, йдеться про обставини, що передують руйнуванню радянською владою одного з храмів — так званої «Варязької церкви», зведеної на околиці Дніпропетровська на початку ХХ століття одіозним архітектором Линником.

Степан Линник, описаний головним героєм роману, його колишнім учнем, — брудний дід, який став академіком, так і залишившись селюком, брутальний і жорстокий, кумедний і нестерпний, дивак в обліплених багном ґумаках, фраку й циліндрі, божевільний геній, підстрижений «під горщик» за давньою чумацькою традицією. Втілення митця-максималіста, якого не цікавлять такі нікчемні дурниці, як особисте життя, стосунки, психологія людини, для якого мистецтво — це нескінченне міркування, самозаперечення, пошук абсолютного і знищення індивідуального.

Зведена ним церква — його відповідь у полеміці про вибір: «Барокко чи візантизм, XVII вік чи X–XI, козаччина чи Святослав, Ворскла („Ворскла річка невеличка“) чи великий водний шлях з „варяг у греки“, хуторянство чи маґістраль світової історії, земство чи Софія, ліберальне поступовництво чи вибух і злам».

Навколо долі цієї споруди перехрещуються осі поглядів на ідентичність, мистецтво, історію: чи варто берегти пам’ять, чи, може, більше практичного сенсу в тому, щоби перетворювати її і спотворювати, вихолощувати, зводити до спрощених сувенірних символів, закладати в неї власні значення; або, ще радикальніше — викорінювати її цілковито, безслідно, заради технічного прогресу, знеособлености людських мас і Дніпрельстану? Перетворювати церкву з символу наївної релігійної віри на музей, який свідчить про розвиток і розумовий ріст людини? Чи руйнувати її зовсім, як доказ перемоги над забобонами вчорашнього світу і тяжіння до «уніфікації і централізації», підпорядкованости владі партії? Біля підніжжя кам’яної конструкції точиться конфлікт між ідеологіями і стилями, між світоглядними системами.

Дім, пам’ять, історія, ґрунт: необхідна опора, відповідь на запитання, осердя людської приналежности — чи обмеженість, в’язниця, атавізм, перешкода для руху і справжньої свободи людської індивідуальности?

«Чорний ангел» — це назва пригодницько-психологічного роману Олекси Слісаренка, що був написаний 1929 року. Немає жодних підстав підозрювати, що, відсилаючи до літературного твору з таким заголовком, Віктор Петров мав би на думці саме його.

Стиль, сам підхід до творчости В. Домонтовича (перший роман якого — «Дівчина з ведмедиком» — побачив світ 1928 року) кардинально відрізнявся від Слісаренкових. Домонтович був естетом-модерністом, у творчості якого виразно проступали екзистенціялістські ідеї. Під кінець двадцятих років, коли тиск на культуру з боку влади стає дедалі відчутнішим, коли множаться обмеження й наростають небезпеки, він відкладає свої письменницькі спроби вбік. Соцреаліст Слісаренко, вочевидь, планував затриматися в радянській літературі надовго, тому й дотримувався рекомендацій, сформульованих у постанові Політбюро ЦК РКП(б) «Про політику партії в області художньої літератури» від 18 червня 1925 року. Хоча цілком імовірно, що ці рекомендації збігалися з його баченням.

Багатоплановий і сюжетно непростий роман, багатий на символи й посилання, «Чорний ангел» розповідає історію радянського агронома, який на початку 1920-х років вирішує здійснити прорив у сільському господарстві СРСР. Дія відбувається в невеличкому селі