Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

Тож, відступаючи, він робить це на широку ногу. Створює цілий апарат відступу, робить собі щеплення від забування, виїзні візи любовним покусуванням… але про повернення уже забув. Поправляючи краватку-метелика, змахуючи порошинки з лискучих вилог смокінга, застібаючи штани, вже знову в денному однострої, він повертається до неї спиною і тупотить трапом нагору. Остання мить, коли їхні погляди торкалися одне одного, вже позаду…

Самотня, вклякнувши на пофарбованій сталі, як і її мама, вона знає, що страх прийде, коли день запалає на повну. І так само, як і до Маргерити, найгірші видіння до неї приходять у чорно-білих тонах. Що не день вона наближається до краю чогось. Їй часто сниться та сама подорож: потягом, між двома добре відомими містами, освітлена переливчастими брижами, які в кіно позначають дощ за вікном. Вона у «пульмані», надиктовує свою історію. Нарешті почувається спроможною розповісти про свій особистих жах, розповісти дохідливо, щоб пройняло інших. Можливо, саме тому вона й не переступить через край, туди, у солоно-сріблисту темряву, що ваговито згортається на периферії свідомості… коли вона відрощувала собі гривку, у темних кімнатах її власне незвичне волосся біля очей нависало, як чиясь присутність… Тепер у її розвалених вежах несамовито розгойдуються під вітром і бемкають дзвони. Де по каменю більше не ковзають її коричневі каптури, похитуються, а чи й ляскають потерті мотузки. Її вітер здуває кожну порошинку. Якесь старе денне світло: пізнє і холодне. Жахіття у якнайяскравішу пору дня… вітрила в морі надто малі й далекі, щоб щось важити… вода занадто невмолима й холодна…

Тепер її погляд — дедалі гнітючіший — уже розбив чуйне Слотропове серце, і розбиває знову і знову, той самий погляд, кинутий, поки він їде повз неї, охоплений сутінками трясовини і занепалої колонії, бензоколонками зі скелетами помп, бляшаними рекламними щитами «Моксі», тирличними і солодко-гіркуватими, як і смак, що його пропонують з обвітрених стін бараків, скільки вже Останніх Разів дивився у дзеркало заднього виду, і все надто далеко у металі й запалюванні, допускаючи, що денні мішені реальніші, ніж те, що може раптом статися за Законом Мерфі, там, де може бути порятунок… Заблукавши, знову і знову, повз бідолашний, затоплений через прорив у греблі Беккет, вгору й униз поруділими схилами, пополудні іржавіють граблі, небо пурпурово-сіре, темне, як пожована жуйка, туман заходиться виводити у повітрі білі пасма, обернені до землі на чверть, на пів дюйма… одного разу вона на нього подивилася, безперечно, він пам’ятає це досі, через прилавок їдальні на колесах, дим від гриля наполегливо обробляє вікна, як крем для взуття на клапті шотландки помалу пробивається назовні, музичний автомат поблискує під мукання тромбона, секція язичкових вкидає свінгові ноти точнісінько у борозну між тишею інтервалу і наступним тактом, підстрибуючи на па (хм) па (хм) па, і точнісінько у борозну, і ти знаєш, що вона випереджає, але видається, наче запізнюється, ви обоє по обидва боки прилавка це відчуваєте, відчуваєте — ваша епоха переноситься у якийсь новий час, що дає можливість забути про все, гидкі очікування старих, що застигли у сопливій біфокальній байдужості, мільйони спостерігали, як ви витанцьовували лінді-хоп у напрямку до прірви, спостерігало стільки мільйонів, скільки треба… Безперечно, Слотроп її втратив, і продовжував втрачати — цього хотіла Америка, — з вікон «ґрейгаунда», від’їжджаючи, до скошених кам’яниць, позеленілих, укритих берестами, до відмови сприйняття або, ще лиховісніше, сили волі (колись ці слова для тебе щось важили), вона рушила далі, безтурботна, забагато їхнього, жодного шансу для випадкової літньої примари на її узбіччі…

Кинула Слотропа з його міськими рефлексами і гарвардськими спортивними шкарпетками — кайданками з червоними кільцями, ланцюгами з коміксів (хоча самого коміксу практично ніхто не бачив, стрибунець знайшов його випадково уже під вечір у піску на беркширській косі. Звали героя — ну, або створіння — Гномоном Він — чи воно — ніколи не влазив у кадр, тож не розбереш, що воно є. Гномон — пурх сюди, пурх туди — ставався «через вітер», що читачі мають розуміти як «з огляду на потік, більш-менш суцільний і вертикальний, своєрідну стіну в постійному русі», і за нею був інший світ, де Гномон займався справами, яких читачам нізащо не зрозуміти).

Далеко, так, усе це досить далеко. Безумовно. Підійдеш заблизько — і вже болить, хочеться її повернути. Але ось вона, одержимість Еврідікою, повернення когось звідкись… хоча було б значно простіше взяти і залишити її з віддихом смердючого карбіду і супу з дохлих канарейок, а собі видертись і втішатися, отримавши яке-небудь нехитре факсиміле… «Навіщо її повертати? Навіщо намагатися? Це лиш різниця між справжньою квитанцією і тією, яку ви для Них малюєте». Ні. Як він може в таке повірити? Їм хочеться, щоб він повірив саме у це, але як він може? Жодної різниці між квитанцією та її зображенням, звичайно, весь їхній розрахунок ґрунтується саме на цьому… але вона має бути чимось більшим за малюнок, чимось справжнім, обіцянкою заплатити…

З усіх своїх імовірних батьків — Макса Шлепціґа та статистів у масках по один бік руху кіноплівки, а також Франца Пьоклера і, безперечно, інших пар рук, зайнятих облапуванням штанів тієї ночі на «Alpdrücken», по інший бік — Б’янка найближча у цю останню можливу мить під палубами, ось тут, за ненажерливим шакалом, найближча до вас, до тих, хто ввійшов у це сліпуче маєво, самотньо скоцюрбився на сидінні, кому цілу ніч жодного разу не загрожували ані по горизонталі, ані по діагоналі, найближче саме до вас, чия відстороненість від безбарвної любові її матері є цілковитою, до таких, хто каже «аякже, я їх добре знав», знехтувані, пирхаєте «беріть мене до уваги», неспроможні, думаєте «мабуть, якась повія»… Ви їй миліші за усіх інших, і ви її більше не побачите — хтось вам про це має сказати.

□□□□□□□

На шляху вгору трапом Слотроп здригається від яскравого рядка зубів, що блищать із темряви люку.

— Я спостерігав. Сподіваюсь, ви не заперечуєте. — Схоже, той самий япошка, і тепер він відрекомендовується як Морітурі, лейтенант японського Імператорського флоту.

— Та-а-а, я-а… — а чого це Слотроп так тягне слова? — бачив, як ви спостерігали… вчора увечері також, містере…

— Гадаєте, я вуайєрист. Так-так, саме так і думаєте. Але ні. Тобто жодної втіхи. Просто, коли спостерігаю за людьми, самому не так маркітно.

— Ну, то таке, лейтенанте… а чому б не… приєднатися? Вони завжди шукають собі… товариство.

— Крий Боже, — шкіриться широчезною гранчастою посмішкою, — тоді буде ще маркітніше…

На юті під помаранчево-червоним смугастим тентом розставлені