Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Через два дні яхта з Потоцькими на борту вийшла з бухти Севастополя. Усім уже хотілося додому.

У Тульчині, ледь переступивши поріг палацу, граф Станіслав почув гучні крики. Слуга на його німе запитання з усмішкою вказав на бібліотеку. У бібліотеці, жестикулюючи, голосно про щось сперечалися Ян Потоцький і Станіслав Трембецький.

— Яку істину намагаються довести письменник і поет? — після короткого привітання запитав граф Станіслав.

— Цей юнак, — сміючись, відповів Трембецький, — уже майже мене переконав. Ідеться про місцеве населення. Ян стверджує, що українці — абсолютно особливий народ, що відрізняється від поляків, а тим паче від росіян, і пішов він від давнього племені укрів.

— Мене він давно в цьому переконав. Я і сам, усе життя спілкуючись із цими людьми, побачив унікальність українського народу. І допоможу вам у цьому розібратися, якщо ви трохи погостюєте у нас.

— Прошу вибачення за моє вторгнення до вашої обителі, графе. Мене запросив ваш зять, точніше, я сам напросився — дуже вже мені хотілося попрацювати у вашій бібліотеці, яку так розхвалював Ян.

— Ви — бажаний гість, і я ображуся, якщо ви нас швидко залишите. І що ви можете сказати про мою бібліотеку?

— Це просто джерело! Я взагалі не розумію, чому у свої шістдесят чотири роки я вперше у вас в гостях. І в «Софіївці» я вперше побував (ваш покірний слуга Людвіг Метцель звозив мене туди).

— І як вам парк?

— У мене відродилося бажання творити! Цю красу потрібно оспівати у віршах!

— Ну що ж, наш дорогий поете, вважайте, що ви прийняті на роботу, — граф Станіслав простягнув руку Трембецькому. — Усі ваші умови я приймаю навіть не обговорюючи.

— А що потрібно старому поетові? Добрий стіл (я тепер вегетаріанець), багато фруктів, особливо цитрусових, погашення моїх старих боргів та спілкування із вродливими жінками. До речі, графе, а де ваша прекрасна дружина?

Немов передбачуючи це питання, до бібліотеки ввійшла графиня Софія. Трембецький розцілував грекині руки.

— Мадам, повірте старому ловеласу, ви все гарнішаєте і гарнішаєте!

— Ви мені лестите, Станіславе, вік нікого не жаліє.

— Ні, дорога графине, я абсолютно щирий.

— Софі, — звернувся до дружини граф Потоцький, — наш дорогий Станіслав вирішив присвятити «Софіївці» поему.

— Це чудово! Колись ви присвятили мені оду, а тепер…

— А тепер, — продовжив за неї Трембецький, — ви гідні поеми. Але якщо раніше я захоплювався тільки вами, то тепер — вашим прекрасним союзом, надихаючим на такі дивовижні речі, як парк в Умані. Від завтра я починаю збирати матеріали. Як художник я не можу втратити жодного мазка.

Граф Потоцький відновив поїздки по своїх володіннях, зрідка запрошуючи Трембецького. Весь вільний час поет працював у бібліотеці над давньогрецькими міфами, розпитував Метцеля про «Софіївку», з Яном Потоцьким розмовляв про історію України, а у Софії та Станіслава вивідував сімейні перекази.

Якось Трембецький повернувся до палацу особливо збуджений.

— Що трапилося? — у тривозі запитала у поета Софія.

— Графине, я вражений. Усі попередні поїздки захоплювали мене, але не в такій мірі. Ваш чоловік — чарівник: добірне зерно, сади з багатим урожаєм фруктів, численні табуни великої рогатої худоби, а деякі види волів просто жахають своєю величиною, на кінному заводі — чудові коні, мед, схоже, тече рікою, чисті, доглянуті села, задоволені холопи з повагою і любов’ю ставляться до графа. Все це мене радувало і під час попередніх поїздок. Але сьогодні я побачив баранів, які не можуть тягнути за собою свій власний хвіст! Вони його возять на спеціальному маленькому візку! І хоча граф пояснив мені, що це спеціальна порода і що то не хвіст, а курдюк із жировими відкладеннями, мені від цього легше не стало. Такого я ще не бачив у своєму житті!

— Моя заслуга тут невелика… — скромно відповів Потоцький.

— Я знаю наперед, що ви мені зараз скажете, — перебив його Трембецький. — Що тут чорнозем, який можна намазувати на хліб замість масла, клімат, який сам вирішує, коли потрібен дощ, а коли — сонце, народ упертий і працьовитий, який знає усі тонкощі землеробства. Все це так. Але чомусь у ваших сусідів (а я побував у багатьох з них) такого достатку, такого порядку, такої організації праці я не бачив. Так що провести мене вам, графе, не вдасться.

У травні 1804 року кількість гостей, що приїхали до Тульчина, перевершила всі очікування. Гості почали збиратися ще в березні і незабаром заповнили весь палац. Довелося розміщувати спочатку у старому палаці, потім у заможних селян і, нарешті, в Печері і Немирові. Навіть кілька французьких дворян, що кочували по Європі після революції на батьківщині, зупинилися у Потоцьких і прикрасили своєю присутністю знатне товариство, яке наїхало з Росії, Польщі, Австрії…

Невгамовна графиня Софія знову готувала карнавал на честь свого чоловіка, залучаючи всіх бажаючих. Станіслав Трембецький захоплювався її життєвою енергією і якось запросив графиню до своєї кімнати.

— Потрібно порадитися, — таємничо повідомив він.

Підійшовши до апартаментів Трембецького, Софія почула за дверима гучний голос поета (він емоційно з кимось розмовляв). Про всяк випадок графиня постукала й діставши ствердну відповідь, увійшла й розреготалася: Трембецький стояв біля відчиненого вікна, на підвіконні якого сиділо безліч горобців, і розмовляв з ними.

— Не дивуйтеся, графине, — не повертаючись, мовив поет. — Це мої «кури» прилетіли. Ось цей настовбурчений — глава сімейства Микола — сьогодні чимось стурбований. Я намагаюся з’ясувати, у чому справа.

— І велике в нього сімейство? — сміючись, запитала графиня.

— Та вже більше ста особин, — серйозно відповів Трембецький. — Доводиться допомагати йому й у вихованні, й у вигодовуванні. Він часто прилітає сюди, і ми радимося, вирішуємо долю дітей, родичів.

— І що, у кожного горобця є своє ім’я?

— Ну звичайно! І не тільки ім’я, і свій характер, свої примхи — все, як у людей.

Із цими словами він змахнув