Микола Данилович Руденко - У череві дракона

утрималась, додала: — Хрест — це ж знак плюс, символ додатковості. Релігія чисел. Кібернетика Вищого Розуму… Коли держава займається розподілом зерна — тоді хреста на ній немає… Як вважаєте, Софіє Кирилівно? А може, Сергій не мав права мені цього розповідати? Може, це таємниця?

— На Бога монополії не існує, — сказала я, відчуваючи велике полегшення від того, що я тепер не самотня. Мабуть, те ж саме відчувала й Ніна. Вона пригорнулася до мене, обхопила руками шию й почала мене цілувати.

Я подумала про Василя: Василеві, звичайно, був добре відомий гносис у його релігійному варіанті — з п’ятіркою хлібин Христових, з числом Звіра, з вельми прозорою метафорою, яка пояснює хліб як тіло Господнє тощо. У ці образи Василь вжився вже після того, як відкриття відбулося на рівні фотосинтезу та закону збереження й перетворення енергії. Що ж до християнської символіки, то Василь побачив її також у вченні Ф. Кене — особливо в його «Економічній таблиці». Сам Ф. Кене якщо й згадував про Євангелії, то лише в плані моральному. Але ж його заклик спрямовувати три п’ятих сукупного продукту нації (у грошовому виразі) в землеробство — це ж бо і є те, що хоче сказати Миколай Угодник за допомогою пальців. До речі, й сам Кене стверджує, що ця формула є Законом Творця. В детальні пояснення він не вдається.

У фізіократів нічого не сказано про розподіл біологічної енергії в злаках: 60 % калорій у зерні, 40 % — у соломі. Це, звичайно, глобальний висновок — його ризиковано застосовувати до окремого снопа або навіть поля. Існують ті чи ті впливи, які зумовлюють певні відхилення. Енергія соломи не пропадає — вона використовується в тваринництві. Тоталітарна держава фактично залишає на селі тільки солому — що з нею робити в місті?..

Усі ці проблеми Василь викладає науковою мовою — і саме тому його праця видалася для декого небезпечною.

Коли вже я зімкнула очі, Ніна раптом запитала:

— А чи не можуть нам сказати так: навіщо потрібна релігія, якщо все це замаскована політекономія?

Я з пошаною подумала про дівчину: розуму їй не бракує.

— Так можуть сказати лише нерозумні люди, — мовила у відповідь. — Коли ми в зернині бачимо Святу Трійцю, то це означає ось що: ми споглядаємо прихід Небесної Трійці на землю. Отже, це є доказ, а не заперечення.

Якось ми все ж таки поснули. А о шостій я вже розбудила Ніну. Дорога далека, ще запізниться. Приготувала пряженю — ото й усе частування. Правду кажучи, кухня моя на гостей не розрахована. Поснідала і я з Ніною, хоч мені поспішати нікуди — чергую в нічній зміні.

А коли вийшли на подвір’я, мимоволі кинула оком на сарай, де ми з Сергієм зберігали дрова. Щось мене туди повело — попід стіни. І тут я знов побачила невеликі проштрики — мовби хтось заганяв у мокрий пісок гострий шампур, на якому смажать шашлик. Попід фундаментом хати дощ позаливав сліди від оцих дивних проколів, а довкола сарайчика вони були свіжі, зроблені вже після дощу. Я покликала Ніну.

— Поглянь на оці проколи. Чи не могла б ти пояснити, що це за вправи? Я вже таке бачила довкола хати. Там дощ позаливав. А це ж зроблено вже після дощу. Отже, цієї ночі.

Ніна нагнулася, роздивляючись наслідки чиєїсь незрозумілої роботи.

— А може, це поштрикав отой п’яниця, що з матір’ю лаявся?

— Яків? Ні, на нього це не схоже.

Відімкнула сарай, пильно обстежила місце, де закопала Василеву працю. Тут чужих слідів не помітила. Може, переховати? Але ж куди? Добре знала, що за мною стежать. Якщо це вони шукають заповітний машинопис, то принаймні я маю докази: вони не знають моєї криївки. А почну переховувати — можуть вистежити.

Вивела Ніну за хуторець, показала на стовпи, що йдуть від трансформаторної будки: отак прямо, нікуди не звертаючи, а там і автобусна зупинка буде. Хотіла провести її до шосе, та Ніна не дозволила. Ранок видався погожий, сонячний, хочеться до кожного стебельця придивитися. Як з’ясувалось, в університет їй аж на другу годину, можна було б іще в ліжку поніжитись, але їй жодного разу не траплялося з оцими зеленими істотами без свідків погомоніти. Щось вони, мабуть, знають, тільки людям не кажуть. А якщо й кажуть, то лише таким, які вміють їх слухати. Ніна, здається, вміє…

Повертаючись додому, зазирнула у двір до Макарихи. Дуже боялася, щоб вона мене не помітила. У неї завжди мед на вустах, та якщо потрапиш під гарячу руку, то й окропом ошпарить.

Скло вже прибране, вибиті шибки картатою хустиною завішені.

Як би мені хотілося простежити за Яковом та Надійкою! Чи пішов Яків на роботу? Якщо пішов, то, мабуть, не збирається до слідчого. А може, таки поїде?..

Відігнала ці думки — я їх дуже боюсь! Силою вихоплюю себе із їхнього болісного вирування, бо якщо жити ними, то так вони душу твою перемнуть, що вже не ти лікуватимеш, а тебе лікувати доведеться. Та й чим я Сергієві допоможу? Тільки власним терпінням. Якщо й має право хтось підштовхнути Якова, то лише Надійка. Бач, спершу й вона гадала, що можна прийняти жертву від Сергія. А виявилось: її прийняти значно важче, ніж гадалося.

Зайшла в хату, не знаючи, до чого руки прикласти. Знов з’явилася думка, яка вже не раз до мене приходила: чи зможу я жити отак, як живу зараз, — в повній самотності? Якщо й повернеться Сергій, то хіба ж для нього тільки й світу, що оця хата? Не розуміє Микола Олександрович, чому я в санаторне селище не переселяюсь. Мабуть, там було б легше. Але ж ця хата — моя святиня. Тут же стільки про світ передумано! З дядьком Сашком, з Василем, із Сергієм.

Знову