Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Троянові, люд хрещений піднімали на супостата і гнали його з України! Настала така пора і зараз, браття мої! Як жили ми під Литвою, рівні були у тій державі й литовський люд, і козацький. Коли ж побрався князь великий литовський із королівною ляською і на троні польському сів, обіцяли нам, що буде тая Річ Посполита матір’ю люду Дажбожому, що стане вона отчизною для обох народів! А що вийшло з того, панове козаки? Пани да магнати завладіли нашим краєм, унію кляту запровадили, щоб віру Дажбожу внівеч звести! Церкви святі замикають, людей запрягають у ярма, землю ними орють, а козаків городових заставляють псів хандожити,[83] щоб саме і звання козацьке споневіряти! Навіть мене, старого заслуженого козака, пограбували посеред білого дня, сина мені забили нагайками, а самого до хурдиги вкинули, мов харцизяку якого!

Тут загаласували запорожці, завили, засвистіли, аж птаство у плавнях полякалося та знялося зі страшенним криком.

— Хто ж матір нашу Вкраїну заступить, як не ми, лицарі низові запорозькі? Хто ж за віру правдиву зброю здойме? Хто кров свою проллє за край Троянів? Як мав слобонитися люд Дажбожий із вражої кормиги, приходив у Вкраїну завжди образ Пречистої Діви, Матери Лади, якого сам Господь викував колись, і був то знак із самісінького неба, що як устанемо ми на ворога, то помагатиме нам уся сила і міць небесна. Ось і тепер прийшов він у Січ!

Та й глянув на Михася. Дістав малий козак із-за пазухи Троянів Ключ, підняв його високо над головою, і так заяріла та камінна лялька на сонці, що й очам боляче стало! Заволало радісно січове козацтво і давай шапки угору кидати.

— За нас Батько Дажбог і Покрова святая!

— Отсе вже погуляємо!

— Начувайтеся ж, кляті ляхи!

— Давно вже войни не було, то й шаблі поржавіли!

— Слава! Слава!

Як затихло все, Хмельницький і каже:

— Отсе для того і погукав сюди вас батько кошовий, розіславши по всіх усюдах вістових із Дажбожим гаслом. А тепер одне тільки діло треба владнати нам із вами: кого волієте гетьманом над собою?

Ще дужче зарепетувало козацтво.

— Хмельницького хочемо, — кричать, — Хмельницького!

— Тебе, батьку!

— Питаєш іще!

— Веди нас, Хмелю!

— На погибель клятим ляхам!

— І лупу козацького вдеремо!

— А певно, бо вже оббилися, мов ті крем’яхи!

— В мене осьо і пальці з чобіт стирчать!

— За кривди наші відплатимо!

— У похід, у похід!

Як погамувалося січове коло, подали Хмельницькому булаву із наголів’ям зі слонової кості й підняли над ним три бунчуки — знак то був, що тепер правдивий він гетьман, а не названий, як досі було. Вдарили січові бубони, сурми заграли, пищалки засвистіли — ступнув Михась до Хмельницького й подав йому Троянів Ключ, якого в руках досі держав.

Узяв його батько Хміль і надів на шию. Як засяяв на грудях його образ Пресвятої Покрови, вдарила гармата на січовій вежі, аж гук по всьому Запорожжю пішов, — означало теє, що рушає Січ у похід.

Хтів було Михась одійти вже тихенько і шмигнути у юрму, аж Хмельницький поклав йому руку на плече й каже:

— А ти, сину, при мені зостанься.

— Джурою?

— Ні, будеш правою рукою в мене й усякі доручення сповнятимеш. Носив ти знак Дажбожий, то й далі будеш при ділі.

— А батько мій січовий? — питає малий козак. — Я без нього нікуди!

— І він з тобою буде, сину. Для вас обох ще ото стільки діла знайдеться!

Як сонечко підбилося ген-ген над обрієм, підходило січове військо до Базавлуцького пралісу. Ішли обабіч татаре, всі на добрих конях, з шаблюками кривими, списами та огневою стрільбою, посередині комонне козацтво їхало, за ним пішаниці з самопалами та мушкетами на плечах, а далі тягнулися вози із порохом, кулями та всяким збіжжям. Рипіли і вищали колеса, верблюди ревіли, віслюки кричали, коні хоркали, шурхотіли і тупотіли копита у високій траві, свистіли і гейкали козаки, хвиськаючи нагайками.

Дивиться Михась, а степ аж красіє — до самісінького обрію мак цвіте.

— Ти ба! — каже малий козак. — А чого се його стільки насіялося?

— На велику кров… — каже характерник. — Ото щоб знав, сину: перед війною завжди мак-відюк зацвітає по Вкраїні.

— І що ж воно отсе буде тепер?

— Шось та буде, сину… Головне, огня вкинути. А там нехай хоч згорить усе…

— Та воно, звісно, так, бо се ж таке… — буркнув Михась. — А не інакше, бо що ж!

Зареготався Обух і каже: