Симона Вілар - Лазарит

Навіть Ейрік щось бурмотів під носа – чи то старовинні вірші, складені вікінгами, чи то язичницькі замовляння.

Мартін не гаяв часу на молитви, адже душа його ані раніше, ані тепер не відчувала присутності Бога в цьому світі. Схилившись спиною до планшира за кілька кроків від матросів, які спали на палубі, він мовчки спостерігав за вартовими, що крокували набережною.

Ніч була тихою та зоряною, з-за фортечних мурів повільно спливав місяць, море вигравало сріблом, і гострі силуети корабельних щогл на його тлі здавалися густим лісом. Більші судна, що стояли на рейді, чорними тінями бовваніли дещо далі. Хвилі прибою, які йшли з відкритого моря, гуркочучи, розбивалися об каміння молу. У порту було порівняно спокійно, галея тільки ледь-ледь гойдалася, під її днищем стиха хлюпала вода. Із міста час від часу долинав стукіт копит об бруківку, перегукувалися вартові, на одному з ближніх схилів горіло багаття й чувся передзвін струн.

Усе довкола спокійно, але на серці у Мартіна було тривожно. Він знав: іще одне випробування, останнє, – і всі вони будуть у безпеці. Однак це випробування ще належало витримати. Удосвіта розпочнеться огляд кораблів, прибудуть сюди й ті, хто вирушає з графом Неверським у Тир, а серед них – полонені захисники Акри, які погодилися прийняти хрещення.

Хоч як це дивно, таких виявилося чимало. Підземні темниці фортеці стали переконливим доказом на користь віри Христової, і священики дюжинами вели новонавернених до купелі. Мартін лише підсміювався з легковірних франків, які вважали, що облившись водицею та промовивши формулу зречення, сарацини відразу стануть добрими християнами. Але в цьому переконаний навіть Річард Левове Серце, який дозволив випускати на волю тих, котрі щиросердно зреклися свого лжепророка Мухамеда. Мабуть, ніхто не пояснив королю, що цим новонаверненим, які здобули свободу, достатньо лише раз промовити шахаду:[163] «Засвідчую, що немає божества, крім Аллаха, а ще засвідчую, що Мухамед – посланець Аллаха», щоб повернутися в лоно ісламу. І, звісно ж, узятися за шаблі.

Час тягнувся нестерпно повільно. Мартін гадав, скільки ще пасажирів зійде вранці на борт «Легкої кішки», і сподівався, що в такому юрмищі митникам ніколи буде вчитуватися в кожну подорожню. А якщо сюди привезуть іще й поранених французів, почнеться справжнє стовпотворіння.

У ці хвилини він готовий був думати про що завгодно, щоб зачаєний страх знову не заволодів його душею. Цей страх поселився в ньому відтоді, коли він знову зустрівся зі своїм запеклим ворогом де Шампером і зрозумів, що того не так уже й просто примусити скоритися. Маршал ордену одержимий особистою честю, безмежно хоробрий і дуже розумний. А тепер, знаючи, що Мартін в Акрі й намагається втекти, він почне діяти, і передбачити його вчинки та рішення занадто складно. Чи здогадується храмник: у личині лазарита з ним розмовляв той-таки Арно де Бетсан, що він його колись підвісив на дибу, а орденські кати залишили страшні басамани на тілі сміливця?

Хтозна… З якою ж насолодою посміється з нього Мартін, опинившись за межами влади могутнього маршала тамплієрів, тим паче, що втекти допомогла йому сестра ворога!

Джоанна…

Ні, він мусить заборонити собі думати про неї. Він дуже вдячний їй за допомогу, він захоплюється нею, він досі зберігає в серці насолоду їхнього останнього побачення… Та віднині вона більше нічого для нього не означає.

Мартін спробував уявити Руф, свою наречену. Солодка й чуттєва, смаглява, з очима лані, кучерями, пишними, як виноградні лози. Невдовзі вони побачаться… І він нарешті здобуде спокій. Бо, якщо Руф стане його дружиною, Ашер бен Соломон навряд чи наважиться відряджати Мартіна в далекі краї з украй небезпечними місіями. Мартін зрештою зможе жити для себе та своїх рідних.

Із цими думками він і заснув під легкий плюскіт хвиль.

Розбудив його гамір та жвавий рух довкола. Поверталися з міста матроси, між лавами ходив капітан Себастьяно, узявшись перевіряти, чи надійно спаковано і прикріплено тюки. Тара та пахла прянощами – коштовним товаром, що вмить здатен перетворити людину на багатія. Непогано заробляв цей мореплавець і на перевезеннях пасажирів. Тому принагідно він перераховував їх поглядом, цікавлячись у помічника, чи всі належно заплатили.

Крім лжехрестоносця Ейріка та його почту, на борту вже перебували якісь мусульмани, а сходнями несли на ношах пораненого франкського лицаря, вочевидь, знатну персону, бо монахи-госпітальєри, які його супроводжували, безцеремонно потіснили сарацинів з Ейрікового почту. Рудий негайно повівся, як і належало опоясаному лицареві: обурився й почав сваритися, здійнявши такий галас, що аж розплакалася крихітка, дочка його лжедружини Леа, а потім іще й Езра заревів з переляку. Сара взялася його заспокоювати, втираючи зарюмсане личко краєм свого чорного хіджаба.

Мартін, перехилившись через борт, зачерпнув води і плеснув собі в лице. Лише починало світати, а порт уже прокинувся. Долинали звуки переклички вахтових на суднах, хтось сперечався про оплату, волали чайки, вихоплюючи з води покидь. Ранковий бриз приніс прохолоду після задушної ночі, а разом із нею – запахи смоли, пічного диму, солоної риби й сириці – звичні аромати припортового життя.

До Мартіна підійшов Сабір.

– На все, звісно, воля Аллаха – нехай славиться він навіки! – та чи не здається тобі, що на причалах сьогодні занадто багато храмників?

Мартін придивився. Храмники і госпітальєри зазвичай супроводжували прочан, які покидали Святу землю, перевіряли їхні подорожні, напучували перед плаванням. На перший погляд, їх було не більше, ніж завжди.

Так він і відповів Сабірові, а потім насунув на лице каптур і відділився від своїх супутників, аби придивитися до митників та вартових, що сходять на судна біля причалів.

Ейрік гукнув капітанові:

– Скажи, шановний, коли відчалюємо? Чи варто чекати, поки сонце почне сильно припікати?

Капітан був зайнятий. Роздратовано поглянувши на рудого лицаря, він пояснив: судна почнуть виходити в море лише після перевірки. Слава Пресвятій Діві, їм не доведеться чекати відплиття графа Неверського – інакше не уникнути вчорашньої штурханини та безладу. Але без перевірки ніхто не наважиться віддати швартові, до того ж тамплієри шукають якогось втікача, тому доведеться чекати дозволу самого маршала де Шампера.

Венеціанець пішов, не звернувши уваги, як чітко проступили веснянки на обличчі рудого лицаря. Ейрік сполотнів.

– Малий, це ще нічого не означає, – мовив він, спираючись на фальшборт. – Я зрозумів, що вони шукають трьох утікачів-сарацинів, а не тебе. До того ж готовий заприсягтися: красуня Джоанна не видасть тебе братові, хай він буде хоч тричі маршал і весь у хрестах від маківки до п’ят.

– На ньому лише один хрест, – відгукнувся Сабір, киваючи в бік набережної.

Червоний хрест