Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

«Мушу віддати курей. Усе було дарма. Як не віддам, вони розірвуть мене на шматки, аби лише забрати курей. Усе дарма».

У темряві своїх думок вона побачила вишкір темного чоловіка, побачила його виставлені кулаки та кров, що капає з них.

Мішок смикнуло. І ще раз смикнуло.

Тхори, що скупчилися через дорогу, почали підповзати до неї. Світлі животи шурхотіли по пилюці. Маленькі оченята блищали в місячному сяйві, як крижані скалки.

«Та хто вірує в Мене, уздріть — не загине… бо на ньому Мій знак, і жодна твар його не зачепить… Мій він, — мовив Господь…»

Матінка Ебіґейл стала прямо. Вона й досі боялася, та знала, що робити.

— Геть! — крикнула вона. — Так, у мішку курятина, та це для моїх гостей! А тепер киш!

Звірі позадкували. Їхні очиці сповнила тривога. Зненацька вони розчинилися в нічному повітрі, наче дим. «Чудо», — подумала вона, і її сповнили екзальтація й молитва до Господа. Та наступної миті вона похолола.

Ебіґейл відчула, як десь далеко на заході, за Скелястими горами, яких навіть над обрієм не було видно, раптом широко розчахнулося око, якесь блискуче Око. Воно крутнулося до неї. Так ясно, ніби ті слова промовили вголос, вона почула його: «Хто там? Це ти, стара?»

— Він знає, що я тут, — прошепотіла вона в пітьмі. — О Господи, поможи мені. Поможи мені, поможи нам усім.

Вона поволокла мішок додому.

———

Вони з’явилися за два дні, 24 липня. Вона підготувалася не так, як їй хотілося б, бо мало до ліжка не злягла, тож тепер не випускала ціпок із рук, ледве пересувалася з місця на місце та ледь спромоглася накачати води з криниці. Наступного дня після того, як вона зарубала курей і відбилася від тхорів, матінка Ебіґейл заснула та від виснаження проспала до вечора. Їй снилося, що вона на якомусь високому, холодному перевалі в Скелястих горах, десь на захід від Великого континентального вододілу. Траса 6 петляла між високими скелястими стінами, що затіняли цей проїзд увесь день, за винятком проміжку між одинадцятою сорок п’ять і дванадцятою п’ятнадцять. Але в її сні стояв не день, а повна, безмісячна темрява. Десь вили вовки. Раптом у пітьмі розчахнулось Око — воно закрутилося в різні боки під свист самотнього вітру, що гуляв соснами й блакитними гірськими ялинами. То був він, і він шукав її.

Матінка Ебіґейл прокинулася ввечері й після того страхіття почувалася втомленішою, ніж коли лягла дрімати, тож вона знову помолилася Богові, щоб він її відпустив або ж бодай повів в іншому напрямку.

На північ, на південь, на схід, Господи, — і я поїду з Гемінгфорд-Гоума, співаючи тобі хвалу. Тіки не на захід, не до темного чоловіка. Між нами лежать Скелясті гори, та їх замало. Навіть Анд не вистачило б.

Та байдуже. Раніше чи пізніше, коли той чоловік відчує в собі достатньо сил, він почне шукати тих, хто виступить проти нього. Як не цього року, то наступного. Собак не стало, їх забрав мор, та в горах лишилися вовки, і вони готові служити синові диявола.

І служитимуть йому не тільки вовки.

———

Того ранку, коли гості врешті приїхали, вона прокинулася о сьомій і носила до хати по два поліна, доки ящик на дрова не сповнився, а плита не розкочегарилася. Господь подарував їй хмарний день, і вперше за два тижні на вулиці стояла прохолода. До вечора мав піти дощ. Принаймні так їй підказувало стегно, яке вона зламала в 1958 році.

Спершу вона напекла пирогів. Для начинки взяла консерви з комори та назбирала в саду свіжих полуниць і ревеню. Слава Богу, полуниці якраз достигли, і добре, що вони не згниють на грядках. Від готування їй стало краще, бо готування — це життя. Вийшли два полунично-ревеневі пироги, один чорничний та один яблучний. Вранішня кухня сповнилася їхніми ароматами. Як і завжди, матінка Ебіґейл поставила їх холонути на підвіконня.

Вона замісила тісто як змогла, хоча без свіжих яєць було скрутно. Так-так, вона ходила до курника, і тепер нікого звинувачувати, крім себе. Хай там як, а після дванадцятої маленьку кухню з нерівною, вистеленою вицвілим лінолеумом підлогою виповнив запах смаженої курятини. Усередині зробилося душно, тож вона викульгала на ґанок і сіла за щоденне читання Письма, обмахуючись останнім замусоленим випуском «Горішньої кімнати»[310].

Курчата вийшли легкими й смачними — краще не буває. Хтось із гостей може потім сходити нарвати зо дві дюжини качанів цукрово-масляної кукурудзи[311], і вони собі гарненько посидять надворі.

Виклавши курятину на паперові рушники, вона взяла гітару, вийшла на задній ґанок, сіла й заграла. Проспівала всі свої улюблені гімни. Нерухомим повітрям линув її високий, тремкий голос.

Мучать зваби та спокуси

Чи важкий тягар гнітить?

Не занепадайте духом,

А молитву прокажіть.[312]

Її слуху вже не вистачало, аби сказати, чи налаштована гітара, та їй так подобався звук тієї музики, що вона зіграла ще один гімн, а тоді ще і ще.

Вона вже почала «Ми йдемо на Сіон», коли з півночі почувся дедалі сильніший звук двигуна. Хтось їхав до неї окружною дорогою. Вона замовкла й схилила голову набік, дослухаючись до гудіння, та пальці продовжували перебирати струни. Так, Господи, їдуть, знайшли дорогу як слід, і тепер вона вже бачила хвіст куряви, що здійнявся за пікапом, коли машина з’їхала з асфальтованої дороги на ґрунтівку, яка закінчувалася на її подвір’ї. Її сповнило потужне радісне збудження, і Ебіґейл не пожалкувала, що вбралась у свою найкращу одежину. Вона поставила інструмент між ніг та прикрила очі рукою, хоча небо було й досі хмарне.

Гудіння двигуна наростало, і за мить там, де кукурудза поступалася коров’ячій стежці Кела Ґуделла…

Так, ось він — до неї повільно сунув старий пікап «шевроле». Кабіна була заповнена. Туди наштовхалося четверо людей (навіть у сто вісім років із її далекозорістю був порядок), і ще троє їхали в кузові — вони стояли та визирали з-за кабіни. Вона бачила худорлявого блондина, руду дівчину, а посередині… то він — хлопчик, який уже майже навчився бути чоловіком. Темне волосся, довгасте обличчя, високий лоб. Він побачив, що вона сидить на ґанку, і навіжено замахав руками. За мить до нього приєднався блондин. Руда дівчина просто дивилася на неї. Матінка Ебіґейл підняла руку та замахала у відповідь.

— Дякую, Боже, що