Шодерло де Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

сумнівні, – сказав я йому, – але найтвердіша й найутішливіша для мене надія – загинути під час нападу». Я розпрощався з ним, просячи його побажати мені успіху, і почав думати про те, аби знайти товаришів, яким я міг би передати хоч іскру свого запалу і рішучості.

Перший, про кого я згадав, був той самий гвардієць, якого намовив я затримати Г*** М***. До речі, я мав на увазі провести ніч у нього в кімнаті, тому що за день не мав часу підшукати собі притулок. Я застав його на самоті. Він виявив радість, що бачить мене на волі. Він із повною готовністю запропонував мені свої послуги. Я пояснив, якої допомоги чекаю від нього. У нього було досить здорового глузду, щоб зрозуміти всі труднощі справи; але він був і досить великодушний, аби не побоятись їх.

Частину ночі ми провели, обговорюючи план дій. Він указав мені на трьох солдатів-гвардійців, що допомагали йому востаннє, як на випробуваних сміливців. Пан де Т*** дав мені точні відомості відносно числа стражників, які мали супроводжувати Манон: їх було всього лише шестеро. П’ятьох сміливих і рішучих людей вистачило б, аби перелякати цих страхополохів; навряд чи вони захищатимуться, якщо можуть уникнути небезпек бою боягузливою втечею.

Бачачи, що я не маю обмеження в грошах, гвардієць порадив мені нічим не скупитися заради успіху нашого нападу. «Нам потрібні коні, пістолети і кожному з наших по мушкету, – сказав він. – Беру на себе турботу про завтрашні приготування. Треба роздобути також три пари цивільного одягу для наших солдатів, які не посміють показатися в такій справі в мундирах свого полку». Я вручив йому сто пістолів, отриманих від пана де Т***. Вони були витрачені наступного дня повністю. Я зробив огляд своїм трьом солдатам, надихнув їх щедрими обіцянками і, щоб розвіяти в них усяку недовіру, насамперед подарував кожному по десять пістолів.

Фатальний день настав. Рано-вранці я відрядив одного з солдатів до воріт Притулку, щоб знати напевно, коли стражники виїдуть зі своєю здобиччю. Хоча я скористався цим заходом з надмірної недовірливості й занепокоєння, він виявився зовсім не зайвим. Я поклався на деякі брехливі відомості, дані мені відносно маршруту, і, переконаний, що нещасних мають повантажити на корабель в Ла-Рошелі, я б даремно чекав їх на Орлеанській дорозі. Тим часом із донесення солдата-гвардійця я дізнався, що їх повезуть по дорозі в Нормандію і відправлять до Америки з Гавр-де-Ґраса.

Ми негайно виїхали до воріт Сент-Оноре, тримаючись кожен різних вулиць. У кінці передмістя ми з’їхалися разом. Коні наші йшли жваво. Ми незабаром угледіли попереду шістьох стражників і два жалюгідні вози, ті самі, що бачили два роки тому в Пассі. Видовище це ледве не позбавило мене сил і притомності. «О доле, – вигукнув я, – жорстока доле, пошли мені хоч би тепер смерть або перемогу!»

Ми нашвидку порадилися про план атаки. Стражники були не далі ніж за чотириста кроків попереду нас, і ми могли б перетнути їм шлях, проскочивши впоперек невеликого поля, яке огинала проїжджа дорога. Гвардієць тримався саме такої думки, розраховуючи обрушитися на них відразу і захопити зненацька. Я схвалив його думку і перший пришпорив коня. Але доля відкинула безжально мої сподівання.

Стражники, угледівши п’ятьох вершників, які скачуть у напрямку до них, ні на хвилину не засумнівалися, що метою цього був напад. Вони приготувалися до рішучої оборони, взявшись за рушниці та багнети.

Але те, що лише надало натхнення гвардійцеві та мені, раптом позбавило самовладання трьох наших підлих товаришів. Вони зупинили коней, ніби змовившись, обмінялися кількома словами, яких я не розчув, повернули назад і пустилися щодуху по паризькій дорозі.

«Боже, – вигукнув гвардієць, розгубившись не менше, ніж я, побачивши їх боягузливу втечу, – що ж нам робити? Нас тільки двоє». Від люті й подиву я втратив голос. Я притримав коня: мені захотілося насамперед повернути свою помсту на переслідування і покарати негідників, що зрадили мене. Я дивився на втікачів, а з іншого боку, поглядав на стражників. Якби я міг роздвоїтись, я б обрушився одночасно на тих і на інших; я з люттю пожирав їх очима.

Гвардієць, що здогадався по несамовитому погляду про мою невпевненість, попросив мене послухати його поради. «Нам удвох безрозсудно атакувати шістьох стражників, не гірше за нас озброєних і явно готових дати нам відсіч, – сказав він. – Треба повернутися в Париж і постаратися набрати товаришів хоробріших. Конвоїри не зможуть робити тривалі переходи з двома важкими возами; завтра нам легко буде їх наздогнати».

З хвилину я роздумував над цією пропозицією; але, бачачи крах усіх своїх сподівань, я прийняв воістину відчайдушне рішення: воно полягало в тому, щоб, віддячивши вірному товаришеві за його допомогу і відкинувши всяку думку про атаку, звернутися до стражників із покірливим проханням прийняти мене в їх загін; я вирішив супроводжувати Манон до Гавр-де-Ґраса і разом з нею поплисти за океан. «Весь світ переслідує або зраджує мене, – сказав я гвардійцеві, – я не можу більше ні на кого покластися; не чекаю більше нічого ні від долі, ні від людської допомоги. Мої нещастя дійшли до межі; мені залишається тільки їм підкоритись. Я втратив усяку надію. Нехай винагородить небо вашу великодушність! Прощавайте. Йду добровільно назустріч злій моїй долі». Даремні були його зусилля переконати мене повернутися в Париж. Я просив його дозволити мені йти за моїм рішенням і негайно покинути мене, бо я боявся, аби стражники не подумали, що ми маємо намір їх атакувати.

Я наодинці, повільним кроком попрямував до них із виглядом таким пригніченим, що вони не могли побоюватися мене. Проте вони зберігали оборонну позицію. «Заспокойтеся, панове, – звернувсь я до них, під’їжджаючи, – я не маю наміру нападати на вас: благаю у вас тільки про милість». Я просив їх спокійно прямувати далі й по дорозі повідомив, якої послуги чекаю від них.

Вони порадилися між собою, як поставитися до такої пропозиції, і начальник їх звернувся до мене від імені усього загону. Він сказав, що їм дано наказ якомога суворіше спостерігати за ув’язненими; втім, я так запав йому в око, що він із товаришами готовий трохи відступити від своїх обов’язків; але я, звичайно, розумію, що справа пов’язана з деякими витратами. У мене залишалося близько п’ятнадцяти пістолів; я не приховав від них, яка моя грошова готівка. «Гаразд, – сказав на це стражник, – ми не вимагатимемо у вас зайвого. Вам це обійдеться по екю за кожну годину бесіди із будь-якою з наших дівиць на ваш вибір: така паризька такса».