Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Розділ 77. Священний вогонь

Я не закричала тільки через те, що злякалася надто сильно. Заклякла на місці й навіть не рипнулася в ту мить, коли полум’я огорнуло і мене, і Ардена поряд. Все, що я зробила – так це щосили стиснула Арденову долоню, намагаючись передати йому ті залишки сили, що в мене ще лишалися. 

Я була надто зосереджена на відчутті його руки, його холодної шкіри, що навіть не відразу помітила, що вогонь проходить повз – не обпікає, не шкодить. Тільки злегка лоскоче язиками полум’я, наче грається. 

Арден поряд наче теж був неушкоджений. 

А ще – все ще непритомний. 

– Ардене! – я підповзла на колінах до нього ближче. Вхопила обома обпеченими руками його лице. – Ардене, любий… прокидайся. 

Воно лишалося холодним, пустим, без навіть натяку на притомність. Його вдихи і видихи ледве відчувалися на кінчиках пальців. 

– Будь ласка, – змолилася я. – Будь ласка, будь ласка.

Сльозам я не здивувалася – здавалося, протягом цього вечора я тільки те й робила, що плакала. Але цього разу вони були такі пекучі, такі болючі, як ніколи раніше. Здавалося, що я бачу, як з нього виходять останні краплини життя – прямо на моїх очах. 

– Ардене, я… – сльози заважали нормально говорити. Вони стікали по моїх щоках, а потім опадали на його. – Я кохаю тебе, знаєш? Кохаю. І не зможу без тебе. Тому, будь ласка, прокидайся… 

Як це я не сказала йому про це жодного разу раніше? Навіть коли приймала обручку, не сказала – хоч знала це ще тоді. А тепер… Чи зможу я взагалі тепер сказати це хоч раз Арденові в лице?

Я прихилилася до його обличчя ближче. Обережно, легко торкнулася губами його щоки, лоба, перенісся. Поцілувала в губи – холодні і непорушні. 

– Будь ласка, – схлипнула я. – Будь ласка, Ардене. 

Вогонь навколо нас почав поступово згасати. Голова Ардена, що я склала її собі на коліна, не ворухнулася ані на мить. Навіть одна війка не стрепенулася, не всміхнувся край рота, не сіпнулися пальці, міцно стиснені у кулаки. 

Горе почало накочувати на мене такою хвилею, наче я звалила собі на плечі цілу гору. 

– Ні, ні. – Я погладила його щоку, а тоді відкинула з лоба неслухняну темну чуприну. – Не покидай мене так, любий. Не покидай. 

Поряд зі мною опинився Аодхан. Він нічого не говорив, тільки притиснувся до мого боку своїм лускатим крилом. Погляд його, який я вловила краєм ока, був співчутливим. Жалісним. 

– Зроби це ще раз! – гаркнула я, повертаючись до дракона. – Ще раз використай священний вогонь! 

Дракон похитав головою. 

Це не допоможе, – заперечив він. – Якщо він пішов, тоді це… Це вже все. 

Останні іскри надії, що ще жевріли десь в грудях, зникли. Та я не була готова так легко відпускати Ардена. 

– Не вірю, – вперто повторила я, відчуваючи, що в голос пробивається істерика. – Не вірю, поки не покажеш. Обпали нас ще раз вогнем. 

Тобі це може нашкодити, – м’яко сказав Аодхан. – Ти хоч і обрана, та все ж не належиш роду Елморів. 

Я стиснула губи у тонку смужку.

– Зроби це. Зараз. 

Останнє слово було не проханням – це був наказ, і навіть Аодхан, прадавній дракон роду Елморів, не смів його ослухатися. Він повернувся у коло, де знову набув своєї сяйливої, величної подоби – що вже, втім, дрижала по краях. 

Чари зношувалися. 

У підземеллі не було жодного годинника, та я знала – вже майже опівніч. І щойно місяць опиниться на вершині небосхилу, все буде скінчено. Цього разу по-справжньому. 

Аодхан подивився мені у вічі. 

Ти ще можеш відмовитися, обрана. – Сказав він. – Не хочу мати й твою кров на своїх лапах. 

Я тільки похитала головою. Одного погляду на Арденове тіло вистачало для того, аби зрозуміти, що я маю робити далі. Якщо спинюся, побоюся чи відступлю – не пробачу собі цього ніколи. 

Аодхан набрав повітря у свої невеликі легені. Я вже знала, що цього разу вогонь буде в рази слабшим. А ще – небезпечнішим. 

Але коли він опинився в мене перед очима, я чомусь не боялася. Я стискала Арденову руку й дивилася йому в лице. 

Нехай допоможуть тобі боги, обрана, – почувся тихий, віддалений голос Аодхана. 

А тоді вогонь запік. 

Я бачила свою й Арденову шкіру, я бачила, що з нею все в порядку – вона не плавиться, не горить від полум’я. Та розум кричав зовсім про інше: я відчувала такий біль, наче мене спалювали живцем. 

Стиснула зуби, втупилася в лице Ардена поглядом. І… побачила, що чорні вени на його обличчі та руках почали поволі відступати. 

По щоках знову покотилися сльози – від полегшення й болю; вони не летіли вниз, а випаровувалися від жару на самій шкірі. 

– Не спиняйся, Аодхане, – вичавила я слабким голосом. – Не спиняйся. Це… працює. 

Потік вогню після моїх слів став щільнішим, міцнішим. В мене горіли вже, здавалося, самі кістки, розколювалися всередині, плавилися, зминалися під жаром вогню, як пластилін. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍