Донна Тартт - Таємна історія

семестрі взагалі переїхав до її квартири в місті, якраз на Вотер-стріт, за кілька під’їздів від старого будинку Генрі, задній двір якого геть заріс трояндами сорту Мадам Ісаак Перейра (по-моєму, він так і не побачив квіту цих троянд, що мали аромат малини), де все ще мешкав отой єдиний пес-боксер, що пережив хімічні експерименти Генрі. Хоч коли я проходив повз, він неодмінно гавкав на мене. Після університету Софі влаштувалася на роботу в танцювальний колектив із Лос-Анджелеса. Нам здавалося, ми закохані. Навіть думали про те, щоб одружитись. Усе моє підсвідоме єство протестувало (адже ночами я снив про автомобільні аварії, снайперів на швидкісних автострадах, вогонь в очах здичавілих собак на приміських стоянках), але я таки подав заяви на вступ до оплачуваної магістратури в кількох університетах, обмежившись південною Каліфорнією.

Минуло шість місяців, і ми з Софі розбіглися. За її словами, я був нетовариським. Вона ніколи не могла зрозуміти, про що я думаю. А ще її лякало те, як я інколи на неї дивився, прокинувшись уранці.

Весь свій час я проводив у бібліотеці, де читав про драматургів яковіанського періоду[226]. Вебстер і Міддлтон, Турне і Форд. Туманна спеціалізація, та осяяний свічками оманливий всесвіт, де оберталися всі ці драми — про непокараний гріх, сплюндровану невинність, — мене приваблював. Спокушали самі заголовки п’єс, немовби відкриваючи потаємні ходи у світ потворного і прекрасного, що десь там струмочком жебонів під зовнішнім покровом смертного існування: «Невдоволений», «Білий біс», «Розбите серце». Я багато над ними думав, робив примітки на берегах. У яковіанців простежувалось однозначне розуміння катастроф. Здавалося, вони знаються не тільки на злі, а й на тих трюках, за допомогою яких зло виставляє себе добром. Я відчував, що яковіанці дісталися самої суті питання, невід’ємної гнилизни світу.

Мені завжди подобався Крістофер Марло, і я часто ловив себе на міркуваннях про нього. «Кудесник Кіт Марлоу», називали його сучасники. Він був ученим, другом Ролі та Неша[227], геніальним, найбільш освіченим діамантом серед усіх дотепників Кембриджу. Він обертався в найвищих літературних і політичних колах; поміж своїх сучасників-поетів він став єдиним, кого прямо згадував Шекспір; і водночас — фальшивомонетник, убивця, людина з пропащого товариства якнайрозпусніших звичок, котрий у двадцятидев’ятирічному віці «згинув, лаючись» у таверні[228]. Того дня йому компанію склали шпигун, кишеньковий злодій і «служба-паскудник». Хтось із них завдав Крістоферу Марлоу смертельного удару кинджалом вище ока, «од чого означений вище Кріст. Марлоу помер на місці».

Мені часто спадають на думку ці його рядки з «Доктора Фауста»:

Мій пан зібрався помирать, напевно:

Склав заповіт і відказав мені

Своє майно…[229]

А також оця репліка, кинута вбік того дня, коли Фауст у чорнім виряді являється при дворі імператора:

…не йму йому віри, бо він так само схожий на мага, як Папа Римський на крамаря… [230]

Коли я писав дипломну за «Трагедією месника» Турне, то одержав такого листа від Френсіса:

Дорогий Річарде!

Хотів би я сказати, що мені складно писати цього листа, але не скажу, бо це неправда. Кілька років моє життя поступово розпадалось, і ось тепер нарешті настав час зробити шляхетний крок.

Цей лист — моя остання нагода поговорити з тобою. Принаймні в цьому світі. І от у чому мені потрібно тобі зізнатися. Тяжко працюй. Будь щасливий із Софі. [Він тоді ще не знав про те, що ми з нею розстались.] І пробач мені за все, що я зробив, а головне — за те, чого зробити не вдалося.

Mais, vrai, j’аі trop pleuré! Les aubes sont navrantes[231]. Який же це сумний та прекрасний рядок. Мені завжди хотілося вірити, що одного дня я таки матиму змогу ним скористатися. Можливо, світання не будуть такими жорстокими в краю, куди я незабаром вирушаю. Он афіняни взагалі вважали смерть банальним сном. Скоро й сам дізнаюся.

Цікаво, чи зустрінемося ми по той бік із Генрі? Якщо так, то я вже чекаю на це побачення, аби запитати, якого чорта він тоді не перестріляв нас усіх і не забрав із собою.

Ні за що не переживай. Справді.

З привітом, Френсіс

Ми не бачилися три роки. На листі стояв бостонський штамп і дата — чотири дні тому. Я покинув усе, поїхав в аеропорт і сів на перший літак до Бостона, де й знайшов Френсіса на лікарняному ліжку Брігемської лікарні. Френсіс одужував. На зап’ястках у нього красувалися два порізи бритвою.

Вигляд він мав жахливий. Блідий, наче труп. За його словами, покоївка знайшла його у ванні.

У нього була окрема палата. Дощ лупив у сірі шибки. Я страшенно радів, що ми знову побачились, і він, схоже, також. Здається, ми кілька годин проговорили ні про що.

— А ти чув, що я одружуюся? — через певний час поцікавився він.

— Ні, — здивовано відповів я.

Мені здалося, він жартує. Але потім він трохи зміг піднятися на ліжку, пошарудів у своїй тумбочці і знайшов її фотографію, яку й показав мені. Блакитноока білявка, одягнена зі смаком, схожа фігурою на Меріон.

— Гарненька.

— Тупенька, — пристрасно виправив мене Френсіс. — Терпіти її не можу. Знаєш, як її називають мої кузени? Чорна Діра!

— Чому це?

— Бо варто їй зайти в кімнату, як одразу згасають усі розмови.

— То навіщо ти з нею одружуєшся?