Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

Але клоп уже злетів.

– Бе-бе-бе! Злови мене, якщо зможеш!

Він ще трохи покружляв над Зірріланою, яка терла ніс, а потім спікірував їй на вухо і що є сили увігнав хоботок у мочку.

– Ай! – скрикнула дріада, хапаючись за вухо.

До неї підійшла колишня свита Ютари.

– Що з тобою? – удавано запитала одна.

– Тобі терміново потрібно до цілителів, а то ніс зараз набрякне, – підлила масла у вогонь інша.

Вони взяли під руки свою ненаглядну «королеву» і повели в бік вежі цілителів. Успіхів вам, дівчатка!

– Шафране! – покликала я фамільяра.

– Руточко, я тут! – щитник спустився на рукав.

– Обирай: або ти як риба сидиш зі мною на парах, або летиш до гуртожитку.

– Як риба, як риба, як найдохліша риба! – фамільяр смішно розсовував лапки, немов хотів мене обійняти.

За розкладом у нас сьогодні тільки дві пари у пані Грехем. На них ми вивчали властивості прянощів і спецій. Професорка сказала, що цілий місяць буде присвячений саме їм.

Після пар ми з Міларунн вирушили за покупками. Спочатку заглянули в магічний квартал, де я купила коробку магофлаїв. Тягатися з ним по всьому Ситову не хотілося, і я замовила в пана Кюнта доставку. Він палко пообіцяв, що за дві години посильний доставить їх просто до мене в кімнату.

А після... після ми вирушили в моє улюблене місце – ельфійську крамницю. Ельф у темно-зеленому одязі радо зустрів нас. Я показала Міларунн креми, а сама підійшла до вішалки з білизною. Ах, яка ж вона була красива: ажурна, невагома, прекрасна.

– Леді бажає щось подивитися? – усміхнувся крамар.

– А є щось на мене? – почервоніла я. Ще ніколи не доводилося купувати у чоловіка білизну. Але цікавість перемогла сором.

Ельф обміряв мене очима і зняв із самого верху чудову розшиту чи то святкову сорочку, чи то нічну. Тонкий напівпрозорий шовк, а на місцях, які варто прикривати – вишиті ніжні дивовижні квіти. Якщо відійти далі, то здається, що квіти справжні, вони просто лежать на сорочці.

– Приміряйте, – знову усміхнувся ельф, – думаю, що вам підійде.

Я схопила сорочку і помчала в примірювальну. І коли я її вдягла і глянула на себе в дзеркало, то обімліла. Я розплела косу і замилувалася собою. У примірювальну заглянула Міларунн і застигла з відкритим ротом.

– Руто-о-о-о, – протягнула вона, – ти красуня. Як же вона тобі личить.

Міла обійшла навколо мене, розглядаючи з усіх боків.

– Ти неймовірна! Герка впаде біля твоїх ніг.

Я нервово реготнула і щоки залив рум’янець.

– Та ну тебе, скажеш теж!..

– Правда-правда! – продовжувала милуватися мною Білочка. – Пане ельф! – вона різко відсунула шторку, що відділяла мене від лавки. – Ви тільки погляньте, ну хіба не краса?

Я не встигла накричати на неї, як немов з-під землі намалювався ельф і з цікавістю глянув на мене.

– У вас, леді, є кров вищих, – дуже тихо сказав він. – І ви скоїте злочин, якщо не купите цю сорочку.

– Скільки?

Ельф примружив блакитні очі.

– П’ятдесят золотом і тридцять сріблом, – усміхнувся він. – З цією покупкою у вас буде довічна п’ятивідсоткова знижка. – Він показав мені сріблясту візитку з вензельками.

– Як дорого! – на личку Міларунн застиг жаль.

– Беру, – уперше, не торгуючись, сказала я.

Білочка ахнула. Коли ми вибігли на вулицю, починав накрапати дрібний дощ. Довелося прискоритися, щоб добігти до початку дощу до пошти, де ми прикупили магоптахів. І, абсолютно щасливі, і ледь мокрі, поспішили до гуртожитку. На кухні стояли хлопці і щось гаряче обговорювали.

– Що сталося? – залишивши покупки в кімнату і, вийшовши з чайником за окропом, запитала я.

Альгін стояв похмуріший за хмару, Богріс і Герка – не краще. Лік задумливо водив пальцем по запітнілому склу, малюючи хитромудрий візерунок. Усі разом замовкли. Я зачерпнула окропу, ще раз подивилася на них, але вони навіть не переглядалися.

– Зрозуміло, – буркнула я і пішла з чайником у кімнату.

Мовчать і нехай собі мовчать. У двері поскреблися і в отворі вималювалася вухата голова Ліка.

– Руто, є щось поїстоньки?

– Відвар, – саркастично відповіла я. – З брусниці.

– А щось серйозніше?

– Ти занадто багато їси! – відрізала я. – Станеш як твій дядько.

– Досить мені дорікати дядьком! – образився Лікраніель і зачинив двері.

Я зовсім не хотіла його ображати, але й готувати теж нічого не хотілося. У двері тихо постукали, не встигла я відповісти, як у кімнаті з’явився Герман. Він стояв біля порога, немов не наважувався увійти.

– Руто...

Я мовчала, хоче щось сказати, нехай говорить.