Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

Адель мовчки вийшла з кімнати, щільно зачинивши за собою двері. Тоді Марґарита підійшла до ліжка, опустилася на ослінчик і зміряла Рікарда пильним поглядом.

Він лежав навзнак, одягнений лише в спідню білизну, місцями забруднену кров’ю; на шиї у нього на тонкому золотому ланцюжку висів медальйон. Обтерте вологою ганчіркою обличчя було все в саднах та синяках, обидві брови були розбиті, а з носа й потрісканих губ сочилася кров. Очі його скорботно й винувато дивилися на Марґариту.

— Що ти накоїв, Рікарде? — з невимовним болем у голосі промовила вона. — Що ж ти накоїв?!

— Збирався допомогти кузенові Біскайському вбити його сестру.

— Це я знаю. Але навіщо?

— Він сказав…

— Мене не цікавлять його мотиви. Тим більше, що я здогадуюся, чим йому заважає Жоана. Але ти, ти…

— Це не борги, Марґарито, ні. Хоч…

— Хоч що?

— Александр скупив усі мої векселі. Не знаю, де він взяв стільки грошей, а проте він їх скупив. Він думав, що міцно тримає мене в шорах, але…

— І він таки тримав. Він втягнув тебе в цю брудну, мерзенну, огидну авантюру. І ти погодився, ти піддався спокусі одним махом залагодити свої справи, а ще дужче ти хотів завдати мені болю. Адже ти знаєш, як я люблю Жоану, хоч і трохи ревную до неї батька.

— Помиляєшся, Марґарито. Я ні про що таке не думав. Коли ти розлюбила мене, мені стало все байдуже, я просто плив за течією, я не задумувався ні над чим, не усвідомлював того, що беру участь у злочині. А потім…

— Потім ти вирішив продати свого спільника в обмін на мою згоду вийти за тебе заміж. Та оборудка не вигоріла, і ти… О, негіднику! Ти ще насмілився читати мені мораль! Ти назвав мене чудовиськом!

Рікард кволо всміхнувся, а наступної миті його обличчя перекосилося від болю.

— Ми обидва чудовиська, люба. Ми з тобою обоє рябоє, шкода, що ми не одружимося. Ти надто ідеалізувала мене в нашій останній розмові.

— Швидше, я переоцінила твій здоровий глузд. Ти геть збожеволів.

— Аж ніяк. Весь останній тиждень я був при ясному розумі.

— При ясному розумі?!

— Так. Я все ретельно продумав і прорахував. Я вирішив померти…

— Ну, то повісився б, хай тобі чорт! — люто вигукнула принцеса. — Навіщо ж убивати Жоану?

— Жоану мав був убити Александр… чи хтось інший — але не я.

— Однак ти його спільник, а значить, також злочинець.

— Так. Я злочинець і заслуговую на страту. Якраз цього я й прагнув.

— Чого?

— Смерті. Щоб мене стратили. Я слабка, малодушна людина, Марґарито, я неспроможний убити когось власноруч, навіть себе; проте я виявився здатним на співучасть у злочині. Я хотів признатися в усьому наступного ранку, та, на жаль, мене викрили ще до того, як я встиг зробити для своєї сім’ї добру справу — забрати в Александра мої боргові розписки і спалити їх.

— Добру справу!!! — вигукнула Марґарита. — Господи! Добру справу!… Божевільний! Таж ти зовсім не думав про свою сім’ю — про своїх батьків, про своїх сестер. Який це буде для них удар!… Особливо для Гелени. Мені навіть страшно подумати, що з нею буде, коли вона дізнається про все. Адже вона так любить, вона просто обожнює тебе. Вона звеличує тебе до небес — а ти… ти… Зрештою, ти міг би знайти якийсь інший спосіб піти з життя, коли жити стало несила. Але ради нещасних вісімдесяти тисяч прирікати на смерть милу, лагідну Жоану…

У Рікардових очах промайнули блискавки.

— А от милу й лагідну Жоану мені ніскілечки не було жаль. Коли вже я й ненавидів когось, то це її. Вона постійно інтриґувала, знай втручалася в наші з тобою стосунки, докладала всіх зусилля, щоб налаштувати тебе проти мене, нашіптувала тобі всяку гидоту про мене. Це її заслуга, що наш шлюб не відбувся. З якої речі я мав жаліти її? Навпаки, мені шкода, що я так швидко здався, не протримався до першої… ну, хоча б до півночі — адже Шатоф’єр вимагав від мене зізнання, що я збираюся вбити тебе… Шкода, що Александра схоплять раніше, ніж він уб’є її…

— Схаменися, Рікарде! Жоана ніколи не зичила тобі зла. Ти їй дуже подобався, вона хотіла вийти за тебе заміж і, природно, ревнувала…

— А тим часом спала зі своїм братом, — злобно додав Рікард. — От стерво! Змія підколодна!

Марґарита важко зітхнула:

— Вправно ж кузен Біськайський заарканив тебе! Нічого сказати, дуже вправно.

У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Принцеса нервово смикала шнурок, що стягував комір її прогулянкової сукні.

— Марґарито, — нарешті відгукнувся Рікард. — Скажи: що ти про мене думаєш?

— Я думаю, що гороскоп, складений твоєю матір’ю, не збрехав. Зорі мали рацію — ми принесли одно одному нещастя. Ти остаточно з’їхав з глузду, став божевільним негідником, а я… Господи! Якби ж ти задумав убити мене, я б пробачила тобі, а так…

— Я хочу померти, Марґарито, — з несподіваною рішучістю мовив Рікард. — Я більше не можу жити.

— Ти помреш, — холодно пообіцяла вона, але в її очах стояли сльози. — Тебе стратять разом з кузеном Біскайським. Про це я подбаю.

Рікард зі стогоном підвівся на подушці, взяв тремтячими руками свій медальйон, відкрив його віко і видобув зсередини сірого кольору кульку величиною із зерно квасолі.

— Що це? — спитала Марґарита.

— Отрута.

— Де ти її взяв?

— Украв у матері. Не даремно ж її називають італійською відьмою… Тільки не намагайся відібрати. Я проковтну, щойно ти спробуєш це зробити.

— Я не збираюся заважати тобі, — сказала Марґарита, ось-ось ладна розридатися. — Ковтай.

Рікард секунду позволікав, потім важко зітхнув, застогнав і простягнув кульку їй.

— Візьми.

— Навіщо?

— Візьми!

Обережно, ніби