Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

— Рікарда?! — Марґарита миттю сіла в ліжку, звісивши ноги на підлогу, і заходилася на дотик шукати свій одяг. — Хто його побив? Як це трапилося?

— Я… я не знаю. Я недавно прокинулася… і не знайшла…

— От дідько! — роздратовано вилаялася Марґарита. — Я також не можу знайти! У вас є світло, кузино?

— Так, свічка.

— Тоді входьте. А ти, Тибальде, сховайся.

Двері прочинилися і до спальні прослизнула поспіхом одягнена ґрафиня де Монтальбан. У руці вона тримала запалену свічку в свічнику. Її розпатлане чорне волосся облямовувало неприродно бліде обличчя, зіниці очей були розширені від жаху, чуттєві губи тремтіли. Адель швидко поглянула на укритого по шию Тибальда, потім поставила на стіл свічку і звернула всю свою увагу на Марґариту.

Принцеса тим часом надягла коротку нижню сорочку і підібрала з підлоги панчохи.

— Розказуйте, кузино. Що ви знаєте?

Ґрафиня сіла на ослінчик і зітхнула.

— Недавно я прокинулася і не побачила… е-е… Я була не сама…

— Ви не побачили віконта де Біґора. Я знаю, кузино, ви були з ним. Що далі?

— Я трохи почекала, потім одяглася й пішла його шукати. Я розбудила лісника, і той сказав, що десь о десятій вони всі поїхали.

— Хто — вони?

— Панове де Шатоф’єр, д’Альбре і де Біґор.

— То це вони побили Рікарда?

— Я, далебі, не знаю. Але Сі… віконт де Біґор тут ні до чого. Він був зі мною, коли панове де Шатоф’єр і д’Альбре з кузеном Іверо подалися до лісу… Правда, спочатку вони ходили подивитися, як допитують злочинця…

— Якого злочинця?

— Я не знаю. Кажуть, у лісі схопили якогось розбійника і тут-таки, в підвалі, допитували його. З Санґоси спеціально був викликаний секретар міської управи, майстер… він представився мені, але я забула його ім’я.

— Гаразд, біс з ними обома — і з тим розбійником, і з майстром. Мене цікавить Рікард.

— В тім-то й річ, що цей майстер, здається, безпосередньо зв’язаний з тим, що трапилося з кузеном Іверо.

— Нічого не розумію! — сказала Марґарита, натягуючи на себе сукню.

— І я нічого не розумію. — Не чекаючи, коли принцеса сама попросить її про це, Адель стала допомагати їй одягатися. — Коли я вирішила повернутися до кімнати і вже почала підійматися сходами, як раптом почула стогони…

— Це був Рікард?

— Так.

— Де він зараз?

— Там, де я його знайшла. У невеликій кімнаті під сходами.

— Він сильно побитий?

— Дуже сильно. Він був непритомний. За ним доглядав слуга — здається, особистий камердинер кузена Красунчика.

— Оце так!

— Але я не впевнена, там було досить темно. До того ж я розмовляла не з ним, а з майстром… ага, пригадала! — з майстром Ліворесом.

— І що він вам сказав?

— Нічого конкретного. Я вимагала від нього пояснень — ви ж розумієте, кузино, Рікард мені не чужий, і я вважала своїм обов’язком…

— Так, безперечно. Я розумію вас, Адель. Рікард ваш двоюрідний брат, і ви мали повне право вимагати пояснень.

— Проте майстер Ліворес відмовився будь-що пояснювати. Він, бачте, заявив, що це державна таємниця, і без вашого на те дозволу чи дозволу вашого батька, він не має право нікому ні про що розповідати.

— Ти ба! Державна таємниця?

— Атож. Тоді я сказала цьому зухвалому майстру, що ви тут, у садибі.

— І що він?

— Він дуже стривожився. Сказав, що справа невідкладна і що пан де Шатоф’єр з паном д’Альбре якраз і поїхали в Кастель-Бланко, щоб попередити вас про змову.

— Про змову?! — вигукнула Марґарита.

— Саме так він і висловився: попередити про змову.

— Де він?

— У вільній кімнаті навпроти. Я розважила, що ви напевно захочете переговорити з ним віч-на-віч, тому веліла йому піднятися разом зі мною.

— Ви правильно вчинили, кузино, — сказала Марґарита. — Дуже правильно… От дідько! Схоже, справджуються найгірші мої побоювання.

— Які побоювання? — подав голос Тибальд, який все ще лежав у ліжку.

— Це з приводу продажу душі Сатані, — відповіла принцеса, розправляючи сукню. — Чи кузенові Біскайському — що, як я вже казала, не має принципової відмінності. Адже, в суті, все одно кому продаватися — господареві чи його слузі… Гаразд, Тибальде, зараз я піду поговорю з цим майстром… — Марґарита мимоволі притисла руки до грудей в марній спробі вгамувати болісне щеміння в серці. — А ти поки вдягнися і чекай мене тут. Кузино, — звернулася вона до ґрафині, — пригляньте, будь ласка, за Рікардом. Я скоро прийду.

За чверть години Марґарита в супроводі Тибальда та майстра Лівореса спустилася сходами на перший поверх. Її обличчя було біле, мов крейда, і нерухоме, як у статуї. Її рухи були якісь скуті, незграбні, позбавлені звичної ґрації; вона ступала, ледве згинаючи ноги, ніби на ходулях.

Під сходами біля дверей стояв Ґоше. Він вітав принцесу шанобливим поклоном.

— Ваша високосте…

— Як пан віконт? — безбарвним голосом довідалася Марґарита, відчужено дивлячись крізь слугу.

— Його світлість вже отямилися, а коли дізнались, що ваша високість тут, побажали зустрітися з вами.

— Ґрафиня там?

— Так, ваша високосте. Її світлість звеліли мені вийти.

— Добре, — сказала Марґарита. — Ви всі залишайтеся тут. Вас це також стосується, Тибальде.

Вона ввійшла до невеликої кімнати, освітленої тьмяним світлом однієї свічки, що кіптявіла в свічнику на грубо збитому столі. У протилежному кутку кімнати стояло вузьке ліжко, біля якого сиділа на ослінчику Адель де Монтальбан. Угледівши принцесу, вона швидко звелася на ноги.

— Мені залишити вас, кузино?

— Так, будь ласка.

Дошки ліжка заскрипіли. Почувся стогін, а потім слабкий голос Рікарда:

— Марґарита… Вона