Валерій Олександрович Шевчук - Три листки за вікном

– Я сказав щось погане? – спитав він. – Хіба ця розкіш того не варта?

Генеральша була метикована на таких речах, але не настільки, щоб бути твердо переконаною, варта ця тканина восьми тисяч чи ні, вона збагнула тільки одну безперечну істину, раз ставиться така ціна – тканина не може бути погана. Через це заходила покоєм зовсім таким кроком, яким ходив перед виструнченими інвалідами її «дикий і жорстокий звір», щоки генеральші почали полум'яніти, але вже від того, що в генерала не було зараз стільки готівки; вона це так само твердо знала, як і те, що випустити з рук цю тканину не зважиться, інакше дістане серцеву чи якусь іншу недугу, а це в її віці не завжди безпечно. Тому вона мовчки ходила покоєм і схвильовано, пришвидшено дихала, вряди-годи метаючи поглядом на тканини, в той час, як фактор дивився на неї з тією-таки лагідною покірливістю, з якою дивиться кішка на мишу, лише на хвилину випустивши її з пазурів.

– Ну-ну, я можу поступитися вашому превосходительству, – сказав він. – Нехай уже буде збиток мені. Давайте сім тисяч вісімсот.

Генеральша тільки зубами скреготнула, адже в генерала готівкою було вдома тільки три тисячі карбованців і називати цю суму генеральша не зважувалася, так само не бажала вона купити тільки частину матерій, адже мала таку дивну вдачу: коли чогось хотіла, то нероздільно. Через це ходила й ходила по покою, вже навіть починаючи сердитися, бо в голову їй не приходило нічого розумного; водночас вона недаремне була жінкою, щось незвідане раптом підказало їй, що цей торговець має до неї ще й інше діло, може, навіть потаємне, що в його поведінці є щось відмітне від поведінки інших купців, таке, що відчувається у всіх прохачів. Фактор був також не дурний і миттю збагнув, що між ним і цим превосходительством у спідниці налагоджуються тонкі зв'язки, що вона починає потроху здогадуватися, чого він хоче.

– Чи довго ви будете в Києві? – спитала згорда генеральша.

– Тільки два дні, ваше-ство! – чемно сказав фактор.

– Аз Харкова повертатиметеся через Київ?

– З Харкова я подамся на Одесу, ваше-ство!

– В мене нема зараз такої готівки, – сказала, трохи ніяковіючи, генеральша. – Як ми можемо-заладнати цю справу?

– Пані турбують гроші? – заломив руки фактор. – О, хіба я питаю вас про гроші? Я радий буду, коли пані в мене цей товар візьмуть. Можна й без грошей, – хитро схилив він голову.

– Що ж ти просиш? – холодно спитала генеральша.

– Саму дрібничку, – тихо сказав фактор. – Ну таку дрібничку, що вам треба тільки поворушити пальчиком. Може, ви якось те… хіба я знаю, як це сказати, ну є один добрий чоловік, ну, нехай начальник інвалідної команди в Житомирі, хороша така людина, ай-ай, Аполлон Григорович Іщинський. І що він хоче, така дрібниця, просто не знаю яка, він хоче, щоб його нікуди не переводили, бо чоловік уже обжився, а людині так важко покидати насиджене місце…

– І це все? – здивовано звела брови генеральша.

– Ну-ну, ви не дуже турбуйтеся, – теревенив фактор. – Я такий багатий, такий багатий, що мені зробити вам такий подарунок саме задоволення. Зате вчиню я добре діло, о, як мало ми думаємо, щоб учинити комусь добре діло, і ваше Превосходительство зробить добре діло, хіба я що кажу? Ми захистимо чесного чоловіка, о, який це чесний чоловік, хотів би я, щоб весь світ був такий чесний, як пан Іщинський! Він такий добрий, сердешний, що просто цьом! – Фактор поцілував собі пальці. – Всі його люблять, а коли люблять, то й вороги не сидять без діла, о, я це знаю на собі, хіба не? Люди так і заздрять, отож чим добріший чоловік, тим більше на нього сичать. А він такий добрий, такий чесний, я сам хотів би бути такий добрий і чесний!

Фактор замовк, зітхнув і розвів руками, водночас хитро позираючи на господиню.

– Почекай мене тут! – сказала генеральша й подалась у кабінет чоловіка з таким стрімом, наче хотіла попередити його про пожежу.

Вона повернулася через декілька хвилин, велична і строга, на обличчі в неї горіли ті ж таки рум'янці, що робили її майже молодою й привабливою, очі її світилися вмиротворено, і вона махнула, як повелителька, факторові рукою.

– Можеш їхати додому, – сказала вона, чітко вимовляючи кожне слово. – Той Іщинський лишається на місці…

Я раював тоді, сидячи в м'якому фотелі корпусної генеральші, бо все, що відбувалося, не могло не тішити мене. В цей-таки час видима моя половина незвідь-чому страждала. Можливо, причиною того стала погода: сумирна, похмура, напівосіння й напівзимова, сніг падав, але розтавав, дерева вже не були глянсувато-чорні, а висохли й посіріли; в один із таких днів я пішов на прогулянку аж до Голови Чацького – місце, де традиційно влаштовувались у Житомирі дуелі. Можливо, потягла туди мене описана вище розмова з Міхневичем – добре було б озирнути те місце перед двобоєм, коли той шаленець від свого не відступить. З іншого боку, я знав, що Міхневич одкинувся від цієї думки, ходив він, і досі не помічаючи мене й грізно насуплюючись при зустрічах, але намір стрілятися в нього, здається, зник. Тягло мене в це місце й інше, здається, та ж таки туга, що почала охоплювати все єство, власне, мене видимого, я сподівався знайти в цій прогулянці якусь утіху. Через це спустився по Чуднівській вулиці, перейшов Чуднівський міст і рушив угору на Павлюківку. Кілька разів починав падати сніг, засипаючи мене, і я йшов, покрапкований білими цятками. На Павлюківці я звернув у завулок і вийшов до соснового гаю. Тут було тихо й затишно, сосни мирно шуміли, погойдуючи коронами з приреченою упокореністю. Я ступав по устеленій глицею землі, і ноги мені інколи підверталися – наступав на сховані шишки. Зрештою, вийшов до скель, ось і вона. Голова Чацького, я бачив висунутий прискалок – невелику площинку над кам'яною прірвою. Дуелянти ставали на краях виступу, і кожен, навіть легко поранений, падав на розкидане в долині каміння й неодмінно знаходив там смерть. Річка внизу була сталево-непорушна, і не видно біля неї ні душі; навкруг чаїлася насторожена тиша – мені раптом морозець продер поза шкірою. Я відчув, що туга моя не зменшується в цьому дикому й прекрасному місці, що ступні мліють, наче готуюся я злетіти, за лопатками я відчув дивний свербіж, немов і справді виростали у мене крила, щось дивне почало коїтися зі мною – ще хвилина, ще трохи, і я відштовхнуся від землі і, змахнувши крилами,