Енн Аппельбаум - Історія ГУЛАГу

кілька тижнів після початку страйку. Пізніше Макєєв зачитував промови, які передавалися гучномовцями, з вимогами до в’язнів повернутися до роботи. Можливо, він уже на початку зрозумів приреченість страйку — або ж, що також можливо, був від самого початку знаряддям властей.

Проте не всі члени страйкового комітету були непевними людьми. Сам Кузнецов пізніше стверджував, що принаймні троє членів комітету — «Гліб» Слученков, Герш Келлер і Юрій Кнопкус — насправді були представниками таємного Центру. Про належність до таємного українського Центру одного з них, Герша Келлера, стверджувала потім також і влада; його біографія справді дає підстави погоджуватися з такою можливістю. Записаний у табірних документах євреєм, Герш Келлер насправді був за національністю українцем — справжнє прізвище його було Пендрак; під час арешту йому вдалося приховати свою справжню національність від МВД. Келлер під час страйку був відповідальним за «військову» частину, організовував оборону в’язнів у разі можливого нападу охорони на табір. Саме він організував у табірних майстернях масове виробництво зброї — ножів, палиць, пік, кийків, і саме він створив «лабораторію» для виготовлення саморобних гранат, пляшок із запалювальною сумішшю та іншої «вогневої» зброї. Келлер також керував будівництвом барикад і поставив у кожному бараку біля дверей ящики з товченим склом — кидати в очі атакуючим солдатам.

Якщо Келлер представляв українців, то Гліб Слученков був пов’язаний із кримінальними в’язнями. Кузнецов пише про нього як про «представника злочинного світу», а в українських націоналістичних джерелах про Слученкова йдеться як про ватажка злодіїв. Під час повстання Слученков завідував «контррозвідувальною» діяльністю. У нього була своя «поліція», яка патрулювала табір, підтримувала спокій та ізолювала потенційних перебіжчиків та інформаторів. Слученков поділив табір на підрозділи і поставив у кожен з них «командира». Пізніше Кузнецов скаржився, що імена командирів трималися в таємниці, і їх знали тільки Слученков і Келлер.

Кузнецов з меншою злістю відгукувався про ленінградця Кнопкуса, литовця за національністю, який керував під час повстання «відділом пропаганди». Разом з тим, з погляду сьогоднішнього дня, саме діяльність Кнопкуса видається найбільш революційною і антирадянською. «Пропаганда» Кнопкуса включала в себе виготовлення листівок, які поширювалися серед місцевих мешканців поза табором, видання табірних «стінгазет» для в’язнів і, найдивовижніше, створення саморобної табірної радіостанції.

При тому, що у перші дні страйку власті відрізали від табору постачання електрики, ця радіостанція була не просто бравадою, а великим технічним досягненням. По-перше, зеки зробили «гідроелектростанцію», яка працювала на водогінному крані. Генератор виготовили з електричного двигуна; він давав достатньо енергії для живлення телефонної мережі табору і радіостанції. Радіопередавач склали з частин табірної портативної кіноустановки.

За кілька днів у таборі з’явилися свої радіоведучі, які вели регулярні програми, розраховані як на в’язнів, так і на населення поза табором, включно з солдатами і охоронцями. Одне з таких радіозвернень було записане приблизно через місяць після початку повстання, коли в таборі вже закінчувалися запаси продуктів. Вона призначалася для солдатів, які стояли за табором; текст зберігся в архівах МВД:

«Товариші солдати! Ми вас не боїмося і просимо не заходити до зони. Не стріляйте в нас, не виконуйте волі беріївців. Ми їх не боїмося, так само, як не боїмося і смерті. Ми краще помремо з голоду у цьому таборі, ніж здамося беріївській банді. Не брудніть собі рук тією самою кров’ю, яка на руках у ваших офіцерів…»[1816]

Тим часом Кузнецов організував постачання їжі, яку готували в таборі жінки. Всі в’язні отримували однакові пайки — придурки жодних додаткових продуктів не отримували, — які поволі скорочувалися зі скороченням запасів продуктів. Наряди з добровольців прибирали бараки, прали одяг і білизну, стояли на варті. Один в’язень згадує «порядок і чистоту», які панували у їдальні, де раніше часто був бруд і безладдя. У звичайному режимі працювали табірні лазні й лікарня, хоча влада відмовлялася передавати необхідні ліки і матеріали.

В’язні також організовували і «розваги». Один автор спогадів пише, що польський аристократ граф Бобринський відкрив у таборі «кафе»: «Він кидав щось у воду, вода шипіла, і ув’язнені у спекотні дні із задоволенням пили цей напій і дуже сміялися, а граф Бобринський сидів у кутку "кафе" з гітарою і співав старовинні романси»[1817]. Інші в’язні організовували лекції і концерти. Самодіяльна театральна група поставила на сцені п’єсу. Одна з релігійних сект, чоловіки і жінки якої знову об’єдналися завдяки руйнуванню стіни, стверджувала, що їхній пророк сказав, що тепер їх усіх заберуть живими на небо. Кілька днів вони на матрацах сиділи на центральній площі табору, чекаючи, коли їх забиратимуть на небо. Та нічого так і не сталося.

Також у великих кількостях з’явилися молодята, яких вінчали численні табірні священики, арештовані разом зі своїми прибалтійськими й українськими парафіянами. Серед них були й такі, що одружилися, знаходячись по різні боки стіни, і тепер вперше зустрілися. Хоча жінки і чоловіки тепер не були розділені, усі очевидці відзначають, що до жінок ніколи не чіплялися, не було випадків нападів і згвалтувань, частих у звичайних таборах.

Звісно, були й пісні. Хтось склав гімн українською мовою, який час від часу разом співали всі 13 500 страйкуючих в’язнів. Його приспів звучав приблизно так:

Ми не будем, не будем рабами

І не будем носити ярма…

У тій пісні був і такий рядок:

Братня кров Воркути і Норильська,

Колими і Кенгіра…

«То був дивовижний час, — через 45 років згадувала Ірен Аргінська. — Ні до того, ні після того я не почувалася так вільно». Інших в’язнів переймали похмурі передчуття. Любов Бершадська згадує: «Ніхто не знав і навіть не думав про те, що на нас чекає, все робилося неусвідомлено».

Переговори з владою тривали. На 27 травня комісія МВД, уповноважена вести переговори зі страйкарями, вже провела з в’язнями першу зустріч. Серед тих, кого Солженіцин називає «золотопогонниками», у складі комісії були Сергій Єгоров, заступник керівника МВД, Іван Долгіх, тодішній керівник ГУЛАГу та заступник генерального прокурора, відповідальний за ГУЛАГ Вавілов. Їх зустріло зібрання з 2 тисяч в’язнів, очолюване Кузнецовим, який подав комісії список вимог в’язнів.

На час, коли повстання досягло своєї найвищої точки, ці вимоги включали як притягнення до кримінальної відповідальності охоронців, котрі стріляли у в’язнів, — чого в’язні вимагали від самого початку, так і політичні по своїй суті вимоги. Серед них було скорочення усіх 25-річних термінів ув’язнення, перегляд справ усіх політв’язнів, ліквідація штрафних ізоляторів і штрафних бараків, більше свободи для в’язнів у контактах з родинами, скасування загального довічного заслання для звільнених в’язнів, поліпшення умов життя для ув’язнених жінок