Лев Миколайович Толстой - Війна і мир 3-4

сам хлопчик і хлопчика пожалів. Я їм покажу завтра, який я хлопчик! Соромно буде, коли я спитаю? — думав Петя. — Ну, та все одно!» — і зараз же, почервонівши і злякано дивлячись на офіцерів, чи не буде в їх обличчях іронії, він сказав:

— А можна покликати того хлопчика, що взяли в полон? Дати йому чого-небудь поїсти... може...

— Егеж, жалюгідний хлопчина, — сказав Денисов, очевидно не вбачаючи нічого ганебного в цьому нагадуванні. — Покликати його сюди. Vincent Bosse[406] його звуть. Покликати його.

— Я покличу, — сказав Петя.

— Поклич, поклич. Жалюгідний хлопчина, — повторив Денисов.

Петя стояв біля дверей, коли Денисов сказав це. Петя проліз між офіцерами і близько підійшов до Денисова.

— Дозвольте вас поцілувати, голубчику, — сказав він. — Ах, як чудово! як гарно! — І, поцілувавши Денисова, він побіг надвір.

— Bosse! Vincent! — гукнув Петя, зупинившись біля дверей.

— Вам кого, добродію, треба? — спитав голос з темряви. Петя відповів, що того хлопчика француза, якого взяли сьогодні.

— А! Весняного? — сказав козак.

Ім’я його Vincent уже переробили: козаки — на Весняного, а селяни й солдати — на Весеню. В обох переробках це нагадування про весну сходилося з уявленням про молоденького хлопця.

— Він там біля багаття грівся. Гей, Весеня! Весеня! Весняний! — залунали в темряві перегукування і сміх.

— А хлопчина меткий, — сказав гусар, що стояв біля Петі. — Ми його погодували допіру. Страх голодний був!

У темряві почулися кроки і, хляпаючи босими ногами по грязюці, барабанщик підійшов до дверей.

— Ah c’est vous! — сказав Петя. — Voulez vous manger? N’a-yez pas peur, on ne vous fera pas de mal, — додав він, несміливо і привітно доторкуючись до його руки. — Entrez, entrez[407].

— Merci, monsieur, — відповів барабанщик тремтячим, майже дитячим голосом і став обтирати об поріг свої брудні ноги. Петі багато хотілось сказати барабанщикові, але він не смів. Він, переступаючи з ноги на ногу, стояв біля нього в сінях. Потім у темряві віяв його за руку і потиснув її.

— Entrez, entrez, — тільки повторив він ніжним шепотом.

«Ах, що б мені для нього зробити!» — промовив сам з собою Петя і, відчинивши двері, пропустив повз себе хлопця.

Коли барабанщик увійшов до хатини, Петя сів далі від нього, вважаючи для себе принизливим звертати на нього увагу. Він тільки обмацував у кишені гроші й був непевний, чи не соромно буде дати їх барабанщикові.

VIII

Від барабанщика, якому з наказу Денисова дали горілки й баранини і якого Денисов звелів одягти у російський каптан, щоб, не відсилаючи з полоненими, залишити його при партії, Петеву увагу одвернув приїзд Долохова. Петя в армії чув багато оповідань про незвичайну хоробрість і жорстокість Долохова з французами і тому відтоді, як Долохов увійшов до хати, Петя, не зводячи очей, дивився на нього і все більше підбадьорювався, посіпуючи піднятою головою, щоб не бути недостойним навіть і такого товариства, як Долохов.

Зовнішність Долохова здивувала Петю своєю простотою.

Денисов одягався в чекмінь, носив бороду і на грудях образ Миколи чудотворця і в манері говорити, в усіх прийомах виявляв особливість свого становища. А Долохов, який раніш, у Москві, носив перський костюм, тепер, навпаки, мав вигляд дуже чепуристого гвардійського офіцера. Обличчя його було чисто виголене, ходив він у гвардійському ватному сюртуку з Георгієм у петлиці і в прямо надітому простому кашкеті. Він скинув у кутку мокру бурку і, підійшовши до Денисова, не здороваючись ні з ким, одразу став розпитувати про справу. Денисов розповідав йому про заміри, які мали на їх транспорт великі загони, і про прислання Петі, і про те, як він відповів обом генералам. Потім Денисов розповів усе, що він знав про стан французького загону.

— Це так, але треба знати, які і скільки військ, — сказав Долохов, — треба буде з’їздити. Не знаючи певне, скільки їх, пускатися в бій не можна. Я люблю ретельно діло робити. Ось, чи не хоче хто з добродіїв поїхати зо мною в їх табір. У мене й мундир з собою.

— Я, я... я поїду з вами! — вигукнув Петя.

— Зовсім тобі не треба їхати, — сказав Денисов, звертаючись до Долохова, — а його то вже я нізащо не пущу.

— От прекрасно! — вигукнув Петя. — Чому ж мені не їхати?..

— Та тому, що нема чого.

— Ну, це вже ви мені пробачте, бо... бо... я поїду, ось і все. Ви візьмете мене? — звернувся він до Долохова.

— А чому ж... — неуважно відповів Долохов, вглядаючись в обличчя французького барабанщика.

— Давно в тебе молодчик цей? — спитав він Денисова.

— Сьогодні взяли, та нічого не знає. Я залишив його при собі.

— Ну, а решту ти куди діваєш? — спитав Долохов.

— Як куди? Відсилаю під розписку! — раптом почервонівши, вигукнув Денисов. — І сміливо скажу, що на моїй совісті нема жодної людини. Хіба тобі важко відіслати чи тридцять, чи триста чоловік під конвоєм до міста, щоб не бруднити, я прямо скажу, честі солдата.

— Ось молоденькому графчикові в шістнадцять років говорити ці милі речі пристойно, — з холодною посмішкою сказав Долохов, — а тобі вже це облишити час.

— Що ж, я нічого не говорю, я тільки кажу, що я неодмінно поїду з вами, — боязко промовив Петя.

— А нам з тобою пора, брат, кинути ці милі речі, — продовжував Долохов, наче він мав особливу приємність говорити на цю тему, що дратувала Денисова. — Ну, цього ти нащо взяв до себе? — сказав він, похитуючи головою. — Тому, що тобі його жаль? Ми ж знаємо ці твої розписки. Ти пошлеш їх сто чоловік, — прийдуть тридцять. Помруть з голоду або поб’ють. То хіба не однаково їх не брати?

Осавул, примружуючи світлі очі, схвально кивав головою.

— Це однаково, тут міркувати нема чого. Я на свою душу взяти не хочу. Ти кажеш — помруть. Ну, добре. Тільки б не від мене.

Долохов засміявся.

— Хто ж їм забороняв мене двадцять разів піймати? А піймають же — мене й тебе, з твоїм рицарством, все одно на осичину. — Він помовчав. — Однак, треба діло робити. Послати мого козака з