Agrafena - Примхлива мрія, Agrafena

Саме з цих пісень ми почали вокальну частину нашого виступу. Зручно розташувалися і почали...

Веселі усмішки поступово зникли з облич наших глядачів, але я чудово бачила, що виступ їм подобається, хоча ми й співали зовсім не те, що вони очікували. Здавалося, навіть ніхто не рухається, всі завмерли, уважно вслухаючись у слова:

Обійми мене, обійми мене, обійми

Так лагідно і не пускай

Обійми мене, обійми мене, обійми,

Твоя весна прийде нехай

Не встигли стихнути останні акорди, як натхненна Гуторіна одразу почала іншу пісню. І ось під склепіннями конференц-залу проникливо зазвучало:

І нехай десь там буде дощ,

І нехай десь там впаде сніг,

Але твоя сила жива,

Бо давно в тебе є

Бо давно в тебе є оберіг!

Наступною була пісня «Не твоя війна», і публіка геть забула, що треба якось підтримувати “великих” співачок. У перервах між піснями не було жодних овацій, лише дзвінка тиша в очікуванні наступної композиції. І мені здається, це було навіть краще, ніж бурхливі оплески.

Потім ми виконали ще кілька творів інших виконавців, але всі в такому ж стилі.

Я кілька разів непомітно кидала швидкий погляд на новонабутого нареченого Гуторіної (про якого вона ще ні слухом, ні духом не знала) і вражалася зміні, що відбулася в ньому.

Ймовірно, він навіть сам не розумів, що робить. За час, проведений нами на сцені, Слай спочатку повитріщався на трояндочку, як на небачене диво, а потім підніс її до носа. Після цього запхнув квіточку в кишеню й одразу витяг назад. І так кілька разів. І весь цей час не зводив жадібного погляду зі своєї обраної.

Добре, що Ольга, зайнята своєю гітарою, нічого цього не помічала. Те, що хлопець вже кілька разів нюхав тканинну квіточку, могло її неабияк здивувати. По собі пам'ятаю, коли побачила таке вперше.

Коли запланований нами репертуар вже наближався до кінця, я піднялася і швидко, доки не передумала, сказала:

– У нас залишилася тільки одна пісня, – перевертні почали незадоволено бурчати, що однієї мало, але я їх зупинила жестом і продовжила: – І вона не для вас. Але всі охочі можуть послухати.

– Для мене заспівай, сонце моє! – пролунав голос із глядацької зали. І одразу ж обурення: – Каро, чорти б тебе забрали, не заважай мені особисте життя влаштовувати! Ох! Все-все! Мовчу! Тільки...

– Талоре, – не обертаючись до порушника дисципліни, спокійно сказав Верховний, – заспокойся, або будеш мити підлогу в головному будинку.

– Як це? – обурився невгамовний перевертень. – Я ж чоловік!

– Значить, рік будеш мити, якщо ще хоч слово від тебе почую.

Талор нарешті вгамувався. Я посміхнулася й сказала:

– Тоді продовжимо.

Хоч і намагалася виглядати невимушено, всередині все тремтіло від страху. Я не знала, чи можна серед перевертнів настільки відкрито показувати свої почуття.

Ще більше турбувало те, що Павло не знає про мій сюрприз. А раптом я поставлю його в незручне становище, і він розгнівається? Чи образиться? 

Але відступати було пізно, я рішуче зробила кілька кроків уперед і подивилася на свого чоловіка. Ця пісня – для нього, і я виконуватиму її сама.

Пролунали перші акорди, і пісня, ніби народжена моєю душею, вирвалася на волю. Бо всьому світу хотіла повідомити, що ось цей красень-блондин, що здивовано підняв брову – мій і тільки мій! І коли залунали слова:

Хочу, щоб вороги дорогу до нас загубили
Щоби рідні і друзі нас щиро любили
Щоби зранку будив нас сонячний промінь ясний.
Хочу я, щоб ти був тільки мій, тільки мій, тільки мій...

Павло підвівся зі свого місця і, не зводячи з мене очей, опустився на одне коліно. Так і простояв, доки пісня не закінчилася, тож і не бачив, скільки патрульних поглядали на нього з сумом та заздрістю. Моєму вовку було байдуже, зараз він бачив тільки мене.

Пісня закінчилася, чоловік підвівся і підійшов до мене. Згріб в оберемок і поцілував ніжно-ніжно. І тут нарешті пролунали приголомшливі оплески. Павло засміявся й притиснув мене міцніше до себе.

– Концерт закінчено, – рішуче заявив він глядачам. – Я забираю дівчат додому.

Підійшов ближче Верховний зі своїми жінками. Слідом за ними в наш бік попрямував Слай, і я одразу ж закрила собою Льольку. Вона щойно встала зі стільця і ​​обережно поклала на нього свою гітару.

– Дівчатка, – щебетала дружина Зейлі, – ви такі молодці! Давно я так не відпочивала.

– Правда, – підтримала її свекруха, – це було чудово!

– Вікторіє, – приєднався до розмови голова клану, – дякую, що погодилася виступити.

Ага, спробувала б я відмовитись.

– Нарідіс, – перейшов він на мову перевертнів, – ти зараз у своє селище?

– Так, Верховний, тепер у мене справ у зграї побільшало, – усміхнувся Рід. – Поки дівчата засмагатимуть, мені треба переговорити з Еландором та Тоніро.

– Нарідіс, запроси мене в гості, – раптом приєднався до розмови Слай.

Я позадкувала, надійніше прикриваючи собою подругу.

– Паш, – втрутилася я, – пам'ятаєш, ти дав мені слово?

Чоловік здивовано глянув на мене.

– Віка, але ж це було до того, як...

– Без різниці, – твердо відповіла я, – ти дав слово.

Павло винувато глянув на друга:

– Справді, слово дав. Тож вибач, запросити не можу.

– Вікторія, – спалахнув знову пожовклими очима Слай, і за моєю спиною почувся здивований зойк Гуторіної. – Поверни, будь ласка, слово Нарідісу.

– І не подумаю, – обурилася я.

– Вікторія! – це Верховний вирішив підтримати свого підлеглого. – Ось звідки ти така норовлива взялася на мою голову?

– Звідти, звідки і всі, – відрізала я і кинула погляд на Гуторіну. Подруга явно нічого не зрозуміла, бо не знала мови, але наша сварка їй не сподобалася. Вона безпорадно переводила очі з мене на Пашку.

– Мила, – знову звернувся до мене чоловік, – я теж не можу збагнути, чому ти не хочеш...?