Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

Граф Сегеді

Банкет скінчився, і пора б після похмілля прийти до тями й зрозуміти, що ж сталося. Сам полковник Сахнов і доля, що спостигла його, вже мало цікавили мене. Не цікавив і Зарандіа тією мірою, як раніше бувало, коли та історія тільки розгорталася. Я намагався остаточно, ясно й чітко зрозуміти, якого духовного збитку я зазнав і чи зазнав його взагалі. Чи залишився я останніми роками на висоті своїх принципів, чи перетворився., на грозу мишей з дешевих лубків? У душі в мене панував хаос, жоден із здогадів, що спадали мені на думку, не видавався справедливим і вірогідним. Я відчував, що в мені мав статися великий перелом, час його наближався.

У тому стані, в якому я перебував, треба було негайно викликати Зарандіа, з’ясувати наші стосунки і в тій розмові знайти справжню оцінку всьому, що сталося. Але поки що цього не можна було зробити. Коли двоє людей дозволили собі один раз уникнути розмови на потрібну їм обом тему, відклали її на майбутнє другого разу, втретє — вважали взагалі недоречною і, зрештою, пустили події на самоплив,— у таких випадках та розмова що далі, то більше уявляється делікатною, обтяжливою й навіть неможливою. Пригадую, як у студентські роки один мій товариш попросив мене позичити невелику суму грошей. Повернути вчасно він не зміг. А потім він став уникати мене, так кінець кінцем і не віддавши грошей, бо сором за порушене слово долучився поступово до сорому за борг, надто вже затриманий. Я гадаю, що, цей приклад добре пояснює мою думку. Окрім того, розмова з Зарандіа могла підтвердити існування деяких вельми неприємних обставин, які мені здавалися досить гіпотетичними й тому не вельми мучили мене, а наша розмова з Зарандіа могла б констатувати їх як аксіому. Та настав день, коли все це дуже виразно постало переді мною, і я жахнувся себе, побачивши, який я боягуз, безнадійно загнаний і безпорадний. Тоді, відклавши всі справи, я викликав Зарандіа. Він щойно, днів два-три тому, повернувся з Петербурга.

Зарандіа увійшов і сів, мабуть, розуміючи, навіщо я його покликав. Від цього я трохи завагався, але все ж переміг себе й сказав:

— Мушні, те, про що я збираюся говорити з вами, досить серйозне. Я чекаю від вас цілковитої щирості й відвертості. Від того, як складеться наша розмова, багато чого залежить, дуже багато!

— Слухаю уважно, ваша ясновельможність!

Та коли я спробував почати, мені здалося, що все й так зрозуміло й говорити, власне, немає про що.

Ця думка викликала в мене усмішку. На обличчі в Зарандіа був вираз чекання. Для мене дуже важливо було поставити перше запитання. Не тому, що мені важко було визначити тему розмови. Я її обдумав. А тому, що в складному переплетінні явищ я не зміг схопити головного. Може, мені заважав страх, щоб уже в першій моїй фразі не виявилися розгубленість і слабість, які охопили мене;

— Мені хотілося б знати вашу думку про те, якою мірою були правильні дії, застосовані щодо полковника Сахнова?

Зарандіа не квапився з відповіддю, думав.

Про що він міг думати? Відповідь на моє запитання була ясна йому з самого початку в усіх своїх численних відтінках — інакше він не відкрив би кампанії проти Сахнова. Мій досвід взаємин із Зарандіа не лишав у цьому сумніву.

— Ваша ясновельможність, я хотів би вточнити, на що саме я маю відповідати: який мій погляд на такі «дії» взагалі, чи ви маєте на увазі лиш випадок з полковником Сахновим?

Я щиросердо розсміявся: чому Зарандіа зволікав і розмірковував, мені було цілком зрозуміло.

— Мушні, способи, з допомогою яких ви будуєте свої стосунки з людьми, стали невід’ємними і неодмінними властивостями вашої психіки. Механізм цих стосунків діє у вашій душі завжди, незалежно від того, чи є необхідність у його роботі, чи немає. Запитання, яке ви зараз мені поставили, було контрзапитанням, породженим вашим бажанням, може, підсвідомим, негайно перехопити ініціативу в нашій подальшій розмові. Цього разу розмову спрямовуватиму я. Відповідайте, і якомога стисліше.

— Можливо, ви маєте слушність, ваша ясновельможність, я не задумувався над цим. Проте навряд чи та властивість, про яку ви говорите, негативна. Тепер відповім на ваше запитання: діяв я, ваша ясновельможність, а не ми!

— Я вам не перешкодив, не зупинив вас, хоч знав лише головне, а другорядне — відчував. Діяли ми, а не ви один. Продовжуйте!

— Є й друга відповідь: діяв Сахнов, а не ми.

— Ми не страуси, Мушні, не будемо ховати голову під крило! Визнаємо безперечним те положення, що діяли ми вдвох.

— Ви заперечуєте версію, яку міністр внутрішніх справ і шеф жандармів, кожен сам по собі, визнали як єдино правильну?

— Прийняли від вас, і прийняли тому, що інші версії їх не влаштовують!

— Прекрасно! Тепер, для того щоб встановити, чи правильні наші дії, з’ясуємо, з чого ми виходили. З інтересів держави й престолу. Хіба не так?

— Звісно, що так. Але одна річ — правильна вихідна позиція, а зовсім інша — наскільки дія, застосована з правильних позицій, правильна й сама по собі?

— З погляду тієї позиції, з якої ми повинні виходити і в усіх випадках виходимо, наші дії щодо Сахнова я вважаю за доцільні й правомірні,— впевнено мовив Зарандіа і ще впевненіше вів далі: — Віддавати до його рук кермо влади, важливе в державі, це небезпечно! «Убога душа!» — це ви про нього сказали, і цю вашу думку я поділяю й ладен захищати. Єдиний аргумент, графе, який ви могли б сприйняти як заперечення, це заперечення проти способу наших дій, які могли бути інші — загальновживані й узаконені. Це так, та як і що ми мали робити, до чого вдатися, аби мати бажаний результат,— жоден з вас не відповість на це запитання й не може відповісти. Чому? Тому що інших шляхів просто не існувало — ось чому. Я говорю, звісна річ, про реальні й правильні шляхи, а не про ті сумнівні й ненадійні напівзаходи, що здатні були тільки зміцнити становище Сахнова, не наше. Те, що ми зробили, передусім потрібне було державі, графе, а вже