Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

— Нашою зброєю були провокація, зрадництво, мерзота, пане Зарандіа!..— Мене обірвав сміх Зарандіа, веселий і вільний.— Чому ви смієтеся? Хіба це не правда?

— Чому ж ні, ваша ясновельможність, істину ви кажете, істину, але... вибачте мені великодушно, ви пересіли в інше крісло й говорите звідти! З погляду абстрактної моральності все, що ви говорите,— істина! Але я недарма спитав вас, якої відповіді ви чекаєте від мене — загальної чи конкретної, що стосується лише Сахнова? Quod licet Jovi, non licet bovi[38]. Не порушуючи норм загальнолюдської справедливості й моральності, в наш час не можна зберегти благоденство держави. Це виключено. Та коли більшість людей перестане дотримуватися норм справедливості й моральності — кінець не тільки державі, а самому життю. Підступність І зло — ось та зброя імперії в цьому випадку, з допомогою якої вона повинна змусити суспільство дотримуватися норм справедливості й добра. Зверніть увагу, графе, я кажу: повинна змусити дотримуватися.

— Це макіавеллізм, пане Зарандіа!

— Справді, макіавеллізм! Він був мудрий і добрий, той чоловік, а мають його за негідника лише тому, що він прямо сказав цілому світові те, що інші роблять під личиною добра, порушуючи всі норми й принципи. Те, що ви сказали,— провокація, зрадництво, мерзота, які ми використали проти Сахнова, випливали з інтересів держави!

— Отже, і ви вважаєте державу злим началом?

— Імперію! Але людство невтомно трудиться над тим, щоб зробити державу справжнім джерелом добра.

— Виявляється, у вас І в друзів вашого двоюрідного брата — однакові погляди, Мушні!

— З тією лише відмінністю, ваша ясновельможність, що, коли б їхня воля, вони сьогодні ж знищили б імперію. А я визнаю за краще чекати.

Розмова обірвалась. Уперше і на власні очі побачив я, з якою наростаючою силою розгортається всесвітньо-історичний дух зруйнування держави. Я стояв у центрі подій і знав, що в цілому світі безмежно зросла кількість людей, які панацеєю від усіх суспільних суперечностей вважають руйнування. Не рецепти Прудона й Бакуніна, які закликають скасувати сам інститут держави, а зруйнування імперії з метою створення зовсім нової держави. Цей дух охопив усі верстви суспільства і змушував рахуватися з собою. Що чекало на нас? Може, ми стоїмо на порозі того періоду, коли з’явиться нараз якийсь пройдисвіт і скаже: я царевич Дмитрій,— і російська земля буде охоплена заворушеннями й повстаннями? Або новий Омелян Пугачов оголосить: я воскреслий Петро III, принц Гольштейнський,— і мільйонні стовпища з косами, вилами й довбнями рушать на гармати? Або виникне щось зовсім нове, досі не знане, чого країна ніколи не переживала? Коли будь-яка імперія, зокрема й наша, стала активною основою зла, значить, я — її покірний і вірний слуга — віддавав свої знання, досвід, енергію і здібності тому, щоб це зло здійснилося. А разом з тим більшість політичних в’язнів, котрі проходили через мої руки, були чесні, щирі й благородні люди. Саме вони намагалися зруйнувати імперію, а не набрід якийсь, не покидьки!

Де місце благородної людини за таких обставин, де місце вірного сина своєї батьківщини? З якої концепції виходити? Яку моральну позицію зайняти, нехай навіть абстрактну?

Дні минали за днями, один місяць зміняв другий, а я, як набридливий мотив, повторював самому собі всілякі доводи й міркування, вичитані, почуті або взяті з власного досвіду. Якось, дрімаючи під бритвою цирульника, я подумав, що найкраще було б подати у відставку й спостерігати події збоку. Поступово я почав розуміти, що, лиш відійшовши від справ, зможу мати справедливі переконання й гідне місце в житті. Ця думка застрягла в моїй свідомості, як той вухналь, і кожен доказ на користь відставки молотом бив по цій думці.

Нарешті настав день, коли в моїй свідомості не лишилося жодного аргументу проти відставки, і я вже не зволікав. Ранньої весни тисяча дев’ятсот четвертого року я подав міністрові рапорт про відставку і, чекаючи на відповідь, причаївся, як сич. Логіка обставин вела до того, що моє прохання неодмінно буде задоволене, і ось чому: великий князь з неприхованим роздратуванням спитав міністра внутрішніх справ, як могли так легко поступитися його хрещеником! Міністр відповів, що іншого виходу не було, але що ворогам хрещеника великого князя він віддасть належне. Моя відставка давала міністрові можливість цю обіцянку виконати: великому князеві треба було доповісти, що вернути його хрещеника не можна, зате граф Сегеді — ось вона, виконана обіцянка,— подав у відставку.

Але й тепер не знайшов я спокою. До попередніх моїх турбот долучилися нові: відпустять чи ні? Охоче чи шкодуючи? Гідно чи викинуть, як недогризок яблука? В моєму віці треба було керуватися життєвим досвідом і нажитою мудрістю, проте душу мою — не потаю — пойняв неспокій. Кожен знає: коли серце твоє крає журба, то нестерпно хочеться поділитися своїм горем — знайти розумного, проникливого співрозмовника, який розуміється на твоїй справі, сповнений доброзичливості. У своєму колі я не зміг би знайти такого співрозмовника, окрім хіба що Зарандіа, а сам бог знає, який хробак гриз мене, як мучила жага, розмови про цей мій смуток! Досить було мені лишитися самому, як думки мої опадали мене, і я марно рився в пам’яті, шукаючи того, з ким міг би поговорити про сумніви, що обсідали мене. І якось переді мною спливла постать Сандро Карідзе. Я прогнав цю ману: хіба можна ділитися своїми душевними знегодами з такою далекою мені людиною,— але одразу ж подумав, що з таким чоловіком, яким уявлявся мені Сандро Карідзе, я з превеликим задоволенням провів би вечір або й два. Минуло зовсім небагато часу, і його постать знов постала в моїй свідомості, і знов я відкинув думку про зустріч з ним, а проте мимоволі дедалі настійливіше почав пригадувати, де ж зараз ті люди, що оточували колись Дату Туташхіа й Нано. Я згадував кожного з них, але жоден не потрібен був моїм незгодам, і все ж таки — несподівано для самого себе — я викликав раптом свого помічника й звелів йому з’ясувати, де перебуває зараз Сандро Карідзе. Помічник уже виходив, коли я його кликнув і загадав принести також і досьє Карідзе.

Через годину я дізнався, що Сандро Карідзе, один з найосвіченіших людей свого народу й часу, залишив житейську суєту і постригся в ченці в Шиомгвімський монастир. Там він не був обтяжений ніякими обов’язками. Навпаки, до нього було, приставлено послушника, який був йому за особистого секретаря і вів господарство. Сандро Карідзе дозволено було взяти в монастир