Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— І що мені робити з тобою, Олексо? Таж я тебе, курячий ти сину, спеціально на похорон тягнув, щоб ти подивився на його труп. Ти ж бачив, як перев'язали йому підборіддя серветкою, аби сукровиця не заплямила простирала… Ти віриш, що той гній може звестися на ноги і піти тебе лякати, коли всі кури заснуть, всі люди заснуть?

— Та чого ти хочеш від мене? Чого причепився? Тобі більше немає про що говорити? А я думаю. Я все думаю, коли мене старий покличе до себе…

— А може, й не покличе ніколи…

— Ага, не покличе? Ти лише зваж, яким він оком поглядав на мене. Я вже чекаю, чекаю з дня на день, вже приготувався, а він, ади… Ти не знаєш, чого не обнародують вбивцю каноніка?

— Мені здається — я, правда, не певний у цьому, — але мені здається, що це їм поки що не на руку. Ти, слухай, поставив їх у ще більш незручне становище…

— Ти що хочеш сказати?

— Та не перебивай, до холери! Вони так розбубнили про вбивцю Річинського, що дехто уявляє тебе тільки з кривою ножакою в зубах. Ти повинен вже самою своєю персоною сіяти страх, а ти подивись на свою добродушну, дурну морду: хто повірить, що ти можеш вбивати і різати людей, як свиней?

— Це ти так кажеш, а вони, знаєш…

— Хто вони?..

— В нас у селі є такий один багач-свиня…

— Кожний багач — свиня.

— Та я про нашого. Про Курочку. Коли це сталося з Річинським, він думав, що мене зараз же проженуть з роботи або засадять у кримінал. Мій тато з ним здавна на ножах.

— Та я собі уявляю.

— А тепер він бачить, що мені поки що нічого не кажуть, і він задумав… Ходить з нашим ксьондзом і змовляється.

— А що тобі ксьондз зробить? Не схоче тебе повінчати чи дитини охрестити?

— А, тобі добре говорити. А там в селі мама. Як проповідь — так він і починає з амвона виганяти з мами злого духа, ніби що такого сина вродила. Хоче, аби мама прилюдно відреклася мене…

— Називає прізвище?

— Та що там прізвище, коли й так все село знає, про кого мова.

— Тю, дурний! Та хай мама перестане до церкви ходити.

— А ти скажи моїй мамі, вона тебе якраз послухає! Тепер, кажуть, Курочка дає гроші, хоче в село ченців спровадити. Місію на мою маму. Може, ченці зуміють вигнати злого духа з моєї мами.

— То добре.

— Що добре?

— Може, нарешті твою маму відкине від попів.

— Ага, ти не знаєш моєї мами. Вона слабкого здоров'я, і якби мамі щось сталося…

— А ти подумай, як запобігти цьому.

— Та що тут думати?

— Ні, ти, бачу, хочеш, аби я тобі до голови все лопатою нагорнув? Ти боїшся, що коли приїдуть ченці і почнеться та місія, то мама може не витримати. Тобі жаль мами, я розумію, то подумай. Але як? В селі вже більше ніхто нічого не вартий, тільки Курочка і ксьондз мають голос? Мой, Олекса, як ти важко думаєш! Ніхто не сказав би, що ти — син старого Загайчика.

Олекса посміхнувся:

— А я в маму вдався. Маєш що закурити?

Але закурити не довелося, бо в цех увійшов Філіпчук. Як розплився за останні роки цей красень мужчина! З колишнього гімназиста-атлета залишилась тільки непропорційно мала голівка без шиї, бо та злилась з тулубом.

Шеф, очевидно, не хоче визнати цієї зміни, бо вперто доношує старі костюми, від чого штани в нього не сходяться на животі, а з-під рукавів піджака вилазять манжети сорочки, які йому доводиться раз по раз запихати назад.

Шеф не стає за реал. Навпаки, просить всіх у цеху відірватись від роботи, бо йому треба поділитись деякими міркуваннями з приводу справи, яка стосується їх усіх:

— Ми тут, прошу я вас, як одна родина. Так відчуваєте ви, сподіваюсь, так відчуваю і я. Тому я вважаю, що розмова між нами може бути тільки щира.

У Бронка засвербіло в носі. Він чхнув. Шеф незадоволено крутнув головою. Можна було, мовляв, примусити свого носа помовчати в таку хвилину. Невихованість, якщо не сказати хамство!

— Ситуація, прошу я вас, така, що нам з вами загрожує спільне нещастя, і нам треба, — він зчепив пальці з пальцями, що мало символізувати ланку в міцному ланцюгу, — ось як триматися разом! Іде, прошу я вас, ворожий наступ на українську культуру. Так, це без перебільшення і всяких там поетичних прикрас. Я зараз викладу. Проте, можливо, панове вже дещо чули, а якщо чули і зі мною про це не поговорили, то я міг би мати слушний жаль з цього приводу… Але я не буду дріб'язковим. Я скажу коротко…

Те коротко ще тяглося досить довго, поки нарешті отаким квітистим стилем Філіпчук не виклав те, з приводу чого вже велися дискусії серед друкарської братії. Йшлося про те, що профспілка друкарів, якою фактично керувала ППС, бачачи, що прогресивна організація друкарів куди, до речі, вже скоро рік як належав і Бронко, переросла в силу, яка може стати конкурентом профспілки, почала бити тривогу, домагаючись злиття цих двох організацій, лицемірно начебто заступаючись за робітника, якого визискують неорганізовані, так звані «дикі» власники друкарень. Зовні все було гаразд. Природним було, що профспілка турбується долею так званих нецінникових друкарів і хоче залучити їх до своєї організації, щоб захистити від визиску власників друкарень. Фактично ж причиною такої турботи була та обставина, що організація друкарів виростала в силу і своїм політичним впливом і популярністю серед робітників загрожувала авторитетові «Вогнища». Пепеесівці як численна більшість мали надію, що революційна меншість розчиниться в їх масі. Коли це питання виникло, Бронко виступив проти злиття. Як аргумент, висунув той факт, що за злиття висловились і власники друкарень. Не може бути чистої пролетарської ідеї там, де буржуй боротиметься за те саме, що й пролетар. Бронко рішуче і категорично був проти саме тому, що організація вже спроможна була самостійно лише шляхом страйків домогтись у «диких» власників зрівняння і підвищення зарплати, скорочення робочого дня. Бронко був проти і заявив про це якось Каминецькому, що він активно відстоюватиме свій погляд.

— Знаєш, тобі не доведеться цього робити, бо є рішення ЦК влитись у «Вогнище» і діяти серед мас, а не творити окремі острівці.

— Якщо таке рішення ЦК, — з досадою заперечив Бронко, — то виходить, товаришу Каминецький, що ЦК хоче того самого, що ППС-правиця. Як ви це поясните масам, народові?

Каминецький зажурено зітхнув.

— Дивлюсь