Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

до того жаль бідного хлопчиська, що він не раз мусив стримувати себе перед Філіпчуком, щоб не зірватись і передчасним вибухом не попсувати справи. Бронко знає, що від того випадку у Калиниці Загайчик день в день, з години на годину чекає, що шеф викличе його на розмову.

І це вичікування триває вже четвертий місяць.

Спітнілий, вимучений Олекса нагадує Бронкові приреченого на смерть, коли виконання вироку щоразу відкладається. Бронко пробував промовити до розуму Олекси: «Чого ти боїшся, хлопе? Бити тебе ніхто не буде». Відповідь була: «Я не боюсь буків». — «А схоче він тебе з роботи прогнати, ми, твої товариші, постанемо за тебе». — «Та я і не дуже стою за тією роботою. Жив до нього, житиму і без нього». — «А тоді якої холери трясеш штанами?»

Олекса мовчить. Він настільки простий у своїй чесності, що не заперечує. Бронко ламав собі голову над причиною страхів Олекси і не скоро дійшов би до неї, якби не допоміг Рудий. Цей мерзотник доти провокував Загайчика, доти щупав його з усіх боків, поки не нащупав слабкого місця: Олекса не вільний від забобону про загробне життя. І от з того часу, як тільки Філіпчук з цеху, починаються розповіді про духів. При тому сучий син прикидається, ніби він не Олексу має на думці, а власне, сам не може розібратись у цій спіритичній плутанині.

Він, річ ясна, розумом не вірить в жодні духи, — але що ж робити, хлопці, з таким, наприклад, фантом?

Повертається він учора десь біля півночі з ресторанчика і на Рибацькій вже, якраз біля каплички (а кажуть, що там колись ціле кладовище було), бачить він у тіні якусь чорну постать. Причаївся хтось у тіні, хай собі буде, — яке йому, Рудому, діло до нього? Ага, ще подумав… то, напевно, придуркуватий Ян, бо він-то любить ходити завжди в чомусь довгому. Старий вічно шукає закопаних скарбів.

«Давай, — подумав собі Рудий, — я настрашу старого, аби йому відхотілося нипати левадами». І тільки він підкрався з-за рогу каплички, коли звідти, — присяй-бо, хлопці, аби я осліп на оці двоє, коли брешу! — виходить ксьондз в рясі. Рудий зразу не те щоб злякався, а взагалі якось почув себе бентежно. Добре, що ще не вигукнув якої дурниці. Думав же, що то Ян. Коли оце ксьондз повертає обличчя до місяця, і він бачить перед собою покійного отця Аркадія Річинського. Рудий відчув, як йому чуприна наїжилася. Чогось подібного, хлопці, він ще не знав. Ну, стало волосся голками, аж шкіру стягнуло на голові!

А отець той, ну, викапаний вам Річинський. Навіть куточок рота піднесений злегка вгору. Тільки що не говорить. Ну, подумав Рудий, це або він збожеволів, або раптом дістав сорок один градус гарячки. А тамтой вийшов на світло і дивиться йому просто в лице, ще й головою похитує.

«Але чого це Річинський такий високий?» — спало на думку. Він дивиться, а ксьондз без ніг. Не стоїть, а пливе над землею. Цього, хлопці, було забагато вже навіть на його міцні нерви! А тут ще таке — хоче зробити знак хреста, а рука не ворушиться. Спаралізована. На мить світ закружляв перед ним, і він наче втратив притомність. Коли прийшов до себе — лежав на стежці, місяць світив йому прямо у вічі, а дорогою йшов якийсь селянин з бесагами через плечі. Привида наче корова язиком злизала.

От вірите, хлопці, чи не вірите, а таке трапилося з ним. І як це розцінити? Правда, випив перед тим два кухлі пива, — але що з того? От вам і загадка. Що ви на це, хлопці?

І, нібито насміхаючись над своєю матір'ю, Рудий повідомляє її слова: покійний Річинський доти буде отак ходити, доки не помститься тому, хто його загнав передчасно в могилу. І хоч Рудий щораз звертається з питанням: «І що ви на це, хлопці?» — Бронко мовчить. Мовчить свідомо, з далекосяглим розрахунком. По-перше, оце свинство з боку Рудого вважає Бронко свого роду школою для Олекси Загайчика. По-друге, Завадка здає собі справу з того, що своєю сутичкою з Рудим він передчасно розжене хмари, які збираються над їхнім цехом. Спудлювати, як говорять мисливці, із-за дурного Рудого постріл, призначений для Філіпчука, було б помилкою, за яку мало висікти по голому. П'ять років чекає Бронко на годину розплати з паном шефом, і ось вона наближається.

А все ж як прикро, що з того Олекси такий тюхтій! Як придався б Бронкові в цій розправі над Філіпчуком надійний, міцний лікоть товариша!

Бронко звертався вже навіть до Рити Валевської: чи не знає вона часом, як можна привчити себе не боятись?

Страх — це сигнал перед небезпекою, що загрожує організмові, і сам він не залежить від людської волі. Відчуття страху входить у так звану вегетативну систему, яка не піддається наказам нашої волі і творить в нашому організмові наче автономну республіку. Інше питання, що його Бронко, напевно, мав на думці, — це поборники страху. Людина може так узяти себе в руки, що вона слабо, а то й зовсім не реагуватиме на страх. Задовольняє така відповідь Бронка?

— Ви вивчаєте медицину? — спитав Бронко.

— Ні.

— Слухайте, а звідки ви знаєте про такі речі?

— Я вам скажу. Це входило в обсяг психології, яку колись обов'язково вивчали в університеті…

— А, в університеті… пшепрашам!

Рита спохватилась, що, не бажаючи того, торкнулася найболючішого місця в Бронка.

— Ти несправедливий до себе, товаришу Завадка. (Рита по-давньому говорила Бронкові «ти», на «товариш» переходила тільки у хвилини материнської ніжності до того невгамовного хлопчиська, яким і по цей день був у її очах Броніслав Завадка). Ти ж багато дечого знаєш такого, чого я ніколи не знала. Але справа не в цьому. Ти правильно сприймаєш суспільні процеси життя.

«Відколи це така висока думка про мене, хотів би я знати? Бо якщо цей комплімент має бути пластирем на болячку, то я файно дякую за нього».

От і Рита Валевська…

Сьогодні шеф не появлявся в цеху зранку. Щось там творилося, бо й Рудого покликав від реала до себе в контору.

Скориставшись з відсутності Рудого, Олекса став за його реал, ближче до Бронка.

Бронко, запам'ятавши оті побудники страху, що про них говорила йому Валевська, відразу ж пішов у атаку на Загайчика:

— Слухай, ти можеш мені пояснити, чого ти боїшся, як це відбувається в тобі, коли той дурень починає розводитись про тих духів? Тобі що здається: Річинський вставне з гроба і прийде до тебе?..

Олекса,