Еліас Канетті - Засліплення

і десять років тому, коли доходило до суперечки, завжди висловлювався відверто. Не минуло ще й півгодини після того, як він сидів на підлозі — скорчившись, кволий, наче вже при смерті, купка кісток, з якої долинав голос школяра, що дістав лупки. Тепер Петер захищався лаконічними, дошкульними фразами й вочевидь ладен був скористатись як зброєю своїм довгим зростом.

— Я б хотів поглянути на твої книжки, там, нагорі, якщо ти не проти, — сказав Ґеорґ, закінчивши перев’язувати руку. — Підеш зі мною чи зачекаєш мене тут? Сьогодні тобі треба поберегти себе, ти втратив багато крови. Полеж годинку! Потім я зайду по тебе.

— Що ти збираєшся за годину зробити?

— Подивлюся твою бібліотеку. Адже сторож нагорі?

— На мою бібліотеку тобі потрібен буде цілий день. За годину ти нічого не побачиш.

— Я хочу тільки мати загальне враження, по-справжньому ми оглянемо її разом, згодом.

— Не йди нагору, залишся тут! Я тебе застерігаю!

— Від чого?

— У помешканні смердить.

— Чим?

— Жінкою, щоб не сказати грубіше.

— Ти перебільшуєш.

— Ти бабій.

— Бабій? Ні!

— Баболюб! Тобі так приємніше?

Голос у Петера зривався.

— Я твою ненависть розумію, Петере. Та жінка її заслуговує. Вона заслуговує багато більшого.

— Ти її не знаєш!

— Я знаю, що ти перетерпів.

— Ти розмовляєш, як сліпий про колір. У тебе галюцинації. Ти перебираєш їх від своїх пацієнтів. У голові в тебе, як у калейдоскопі. Ти змішуєш форми й кольори, як тобі заманеться. Але ж кольори... кожен колір має свою назву! Краще помовч про те, чого не зазнав сам!

— Я й помовчу. Я тільки хотів сказати тобі, Петере, що розумію тебе, я зазнав того самого, я не той, що був колись. Тим-то я тоді й змінив свій фах. Жінки — це напасть, свинцеві гирі на шиї в духу людського. Хто до свого обов’язку ставиться поважно, той повинен скинути їх, а то пропаде. Галюцинації моїх пацієнтів мені не потрібні, бо мої здорові розплющені очі в житті бачили більше. За дванадцять років я дечого навчився. Тобі пощастило від самого початку пізнати те, за що мені довелося платити гірким досвідом.

Щоб викликати в Петера довіру, Ґеорґ розмовляв не так переконливо, як умів. На його вустах заліг вираз задавненої гіркоти. Недовіра в Петера зростала, але зростала і його цікавість, це було видно з того, як напружувалися в нього кутики очей.

— Одягаєшся ти вельми дбайливо! — промовив він, і це були перші слова, що порушили його байдужість і розчарування.

— Паскудна потреба! Цього вимагає моя робота. Коли з неосвіченими пацієнтами по-панібратському розмовляє добродій, у якого шляхетний вигляд, на декого з них це таки справляє враження. Декотрих меланхоліків рубці на моїх випрасуваних штанях надихають дужче, ніж мої слова. Якщо я не вилікую людей, вони залишаться в своєму дикунському стані. Щоб відкрити їм шлях до освіти, хай навіть запізнілої, я маю зробити їх здоровими.

— Он як ти шануєш освіту. Відколи?

— Відколи знаю по-справжньому освіченого чоловіка. Знаю, чого він домігся й домагається щодня. І що його духові ніщо не загрожує.

— Ти маєш на увазі мене.

— Кого ж іще?

— Запорука твоїх успіхів — безсоромні лестощі. Тепер я розумію, чому навколо тебе здіймають стільки галасу. Ти неприторенний брехун. Перше слово, яке ти навчився казати, було брехнею. Щоб мати втіху від брехні, ти став психіатром. Чому ж не актором? Посоромся своїх хворих! Для них їхня біда — гірка правда, вони приходять зі своїми скаргами, коли вже не можуть дати собі ради. Я можу уявити собі такого бідолаху, який страждає на галюцинації певного кольору. «У мене перед очима все зелене», — нарікає він. Може, він плаче. Може, мучиться зі своїм сміховинним зеленим кольором уже місяцями. Що робиш ти? Я знаю, що ти робиш. Ти його влещуєш, ти хапаєш нещасного за його ахіллесові п’яти, — в кого їх немає, людина — це поспіль слабкі місця, — ти називаєш його «любий мій» та «любий друже», душа в нього розтоплюється, він починає поважати спершу тебе, а тоді й себе. Він, може, останній сіромаха на світі, а ти оточуєш його якнайглибшою повагою. Щойно він починає уявляти себе співдиректором твоєї лікарні, який лише внаслідок випадкової несправедливости позбувся одноосібної влади, як ти відкриваєш йому всю свою правду. «Любий друже, — кажеш ти, — колір, який ви бачите, зовсім не зелений. Він... він... скажімо, синій! — Голос у Петера зірвався. — Хіба ти його цим зцілив? Ні! Вдома дружина й далі мучитиме його так само, як колись, і мучитиме до смерти. «Коли люди хворі й уже при смерті, вони дуже нагадують божевільних», — каже Ван Чун, ясна голова, він жив у першому сторіччі нашого літочислення, від двадцять сьомого до дев’яносто восьмого року в Китаї пізнього періоду династії Хань, і знав про сон, божевілля та смерть більше, ніж ви зі своєю нібито точною наукою. Зціли свого хворого від його дружини! Поки вона з ним, він божевільний і при смерті — це, за Ван Чуном, два споріднені стани. Забери від нього дружину, якщо можеш! Цього ти не в змозі зробити, бо вона не в твоїх руках. Якби вона була в твоїх руках, ти залишив би її собі, бо ти — баболюб. Запротор усіх жінок до своєї лікарні, роби з ними, що тобі заманеться, марнуй життя, помри в сорок років, стративши всю снагу й отупівши, але так ти бодай зцілиш хворих чоловіків і знатимеш, за що тобі така шана й слава!

Ґеорґ уже відразу помічав, коли голос у Петера зривався. Для цього братові досить було подумати про оту жінку нагорі. Він ще не згадав про неї й словом, а голос його вже виказував пронизливу, невиліковну ненависть, що прагла з криком вихопитися йому з душі. Він вочевидь сподівався, що Ґеорґ позбавить його тієї жінки; ця місія здавалася Петерові такою важкою й небезпечною, що він уже тепер висварив брата за її невдале завершення. Треба було змусити Петера вихлюпнути з грудей якомога більше його ненависти. Якби ж він, просто розповідаючи про події, як їх запам’ятав, дійшов до самого їхнього початку! Під час таких розповідей-спогадів Ґеорґ умів грати роль шкільної ґумки, що стирає всі сліди на вразливому аркуші пам’яти. Одначе Петер ніколи про себе не розповість. Те, чого він зазнав, пустило коріння