Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Розділ 76. Остаточний злам

Лор’єн хапав руками повітря, наче втратив здоровий глузд, наче намагався повернути те, чого там ніколи й не було. Усі, навіть примарні сліди Стефані Елмор, у дівоцтві да Цинр, зникли, залишаючи по собі тільки гаряче сухе повітря підземелля. 

Він намагався чаклувати, він намагався закликати потойбіччя, хоча насправді вже знав – все марно. 

– Ти! – він повернувся до вже практично бездиханного тіла поряд з собою та не відмовив собі у задоволенні вдарити його ногою. Лискучий дорогий черевик ввіп’явся у графські ребра, викликаючи в чоловіка тихий, ледь чутний стогін. – Знову ти! Усе зіпсував! 

Арден Елмор нічого не відповів – та він й не міг би. Як би він не намагався свідомістю хапатися за це підземелля, за присутність дракона поряд, за небезпеку, що надходила від Кіріана Лор’єна, усе було марно: всі сили він витратив на те, аби звільнити привида. І, можливо, це справді було останнє, що він міг зробити. 

Очі Лор’єна залишалися сухими. Він не плакав вже дуже давно – натомість надавав перевагу насильству, як більш дієвому способу розв'язання будь-яких проблем. Іноді ще працював підкуп, чи то залякування – але це був точно не той випадок. 

З холодним блиском у темних очах він дістав шпагу з піхв. Вся вона, від руків’я до товстої частини мідного леза, була вкрита дорогоцінним камінням, а подекуди – ще й позолотою. Зазвичай він не бруднив зброю, та цього разу міг би й зробити виняток. 

Зазвичай він міг дати своїм супротивникам бодай ілюзію рівності й справедливості: він викликав їх на дуель, хоча й знав наперед, що в жодного з них немає й шансу на перемогу. 

Зазвичай він не бив тих, хто лежав перед ним, не здатний захищатися. 

Зазвичай він не вбивав. 

Та цього разу міг би зробити й виняток. 

Він заніс шпагу, приміряючись нею, аби проколоти серце Елмора одним ударом – найбільше милосердя, яке він міг надати. Нехай навіть той на це й не заслужив – як він міг? Як він посмів забрати в нього Стефані? 

Як він смів раз за разом відбирати в нього все, що йому було важливим? І навіть його пташку? 

Лезо блиснуло у десятках вогняних відблисків, а тоді почало опускатися – неспішно, навмисно невідворотно. Воно не дійшло до шкіри Ардена якісь кілька волосинок. 

В ту ж таки мить кімната спалахнула вогнем такої сили, що Лор’єна відкинуло геть. Елмор застогнав, намагаючись руками закрити лице від жару – і все ще не приходячи до тями – і тільки Аодхан заревів вдоволено. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Я падала нескінченно. Неслася крізь зорі, крізь пил і ліси, краєм ока помічала чужі будинки, сукні – чи то все це мені просто марилося крізь біль? Рук я не відчувала – вони вже просто були концентрацією усієї агонії, що я відчувала за це нове життя, і тільки відголоски цього болю діставалися до втомленого мозку. 

А магія тим часом все виливалася й виливалася з тіла – весь час підживлювала портал, що ніс мене туди, де я й мала бути. До Ардена!

Я впала з гуркотом, прокотилася по підлозі, а тоді вдарилася об якесь тіло, що лежало, розпростерте, на підлозі. 

Обрана! – гаркнув у мене в голові Аодхан – так гучно, наче намагався докричатися через океан, а я була в нього попід рукою. Від оглушливого реву полум’я, дракона та шуму у вухах я знову застогнала, і тільки тоді відкрила очі. 

Лице Ардена було прямо перед моїм: так близько, що серце проти волі затріпотіло. Та не минуло й миті, як те ж серце впало ледь не у п’яти: очі в Ардена були закриті, а все його обличчя було таким білим, наче насправді це була глиняна маска. 

– Арден! – вигукнула я, хапаючи чоловіка за плечі. Руки запекло з новою силою, але я не могла змусити себе на це зважати. – Ардене! Прокинься! 

Чи було в нього взагалі дихання?

Я опустила вухо до його грудей. Серце калатало так сильно, так гучно, що я нічогісінько не чула. Не було дихання. 

Не було. 

А потім… потім я не почула, а відчула легкий, як тріпотіння крил метелика, видих в себе на щоці. Він був короткий, і повторився тільки через кілька довгих, дуже довгих митей. 

– Ось це так гості, – почувся голос звіддаля. 

Я підняла голову так різко, що м’язи в шиї напружилися й заболіли. Лор’єн, з обпеченим лицем й оголеною шпагою, стояв всього за кілька кроків – ховався від жару за однією зі статуй драконів. 

– Не думав, що тобі вдасться повернутися так швидко, – мовив він, підступаючи ближче. Лезо небезпечно блиснуло у вогнях. – Але я, здається, тебе недооцінив. 

Я торкнулася Арденової холодної щоки долонею, а тоді обережно поклала його на камені. Піднялася на ногах, що почали труситися від зусилля. 

– Забирайся геть, – гаркнула я, збираючи у голосі усю силу, що в мене ще лишалася. – Тобі тут не місце. 

– То мене на ваше маленьке весілля не запрошено?

Весілля. 

То зв’язок, що пов’яже мене з родом Елморів – таки не жарт. Ось тільки не так я собі його уявляла. 

– Ні, – коротко відрізала я. – Думала, ти це зрозумів ще за нашої попередньої зустірчі. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍