Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Особливого щастя від цеї ідеї я не відчував, але і заперечувати не став — удвох їм буде важче вціліти, а нечутливій до чорної магії людині туди йти не можна. Сміт роздавав останні вказівки:

— Того, хто спробує за нами іти, зв’язати і стерегти, напевне що заражений. До берега не підходити, навіть якщо я особисто буду вас кликати. Коли будемо повертатися — гукніть, якщо не відізвемося — близько не підпускайте, відразу виходьте в море. Після заходу сонця — не чекайте, ідіть у Транк самі, просіть допомоги.

Капітан катера напружено кивав, дядько наповнював великі фляги морською водою (саме сіль, а не срібло, — найефективніший засіб проти дрібної нежиті, а крупну простими ритуалами взагалі не проб’єш).

Ми наближалися до берега максимально тихим ходом — дядько правив, а Сміт виглядав на березі можливі загрози. В результаті, дивну штуковину біля причалу першим помітив я. Щось там таке бовталося у воді. Труп? Дядько підвів шлюпку майже до самого берега, туди де шипів на каменях прибій, і хвилі рухали взад-вперед незрозумілий білий об’єкт. Сміт перший розгледів, в чому справа, і вилаявся — це виявився Алех, живий, але змерзлий мало не до смерті. Бідолаху затягнули в шлюпку (самотужки він рухатися не міг) і спробували привести до тями. Самого його вигляду було досить, щоби зрозуміти: він не просто так купався. Алех заліз у воду прямо в одязі, навіть черевики не скинув, при цьому один рукав сорочки був практично відсутній, а на щоці білого красувалася довга подряпина. Версію про банальну бійку можна було одразу відкинути як фантастичну — не той контингент. Сам Алех розповісти про причини свого жалюгідного положення не міг, тому що його відчайдушно трусило, він уже встиг до крові покусати губи і тільки тикав пальцем в бік тюремного комплексу і рухав рукою вверх і вниз.

— Вежа? — навмання бовкнув дядько.

Білий закривав, хоча це кивання більш нагадувало конвульсії.

— За мною! — скомандував Сміт і стрибнув на причал.

Я віддав Алехові свою куртку.

— Сиди тут! На берег не виходь, якщо ми з’явимося — гукни. Якщо не з’явимося до темряви, пливи до катера, але їх спершу теж поклич вголос. Там усі зараз перелякані…

В таборі експедиції було підозріло тихо, ніхто не ходив, не розмовляв. Генератор знову заглухнув, і це навіювало неприємні думки. Тримаючи напоготові фляги з водою і намагаючись не наближатися впритул до вікон і дверних отворів, ми клином рухалися вглиб тюремного комплексу, туди звідки чітко вчувалося якесь вовтуження.

Водонапірна вежа була єдиною будівлею, яку ті, хто влаштував в’язницю, не стали повністю перебудовувати, напевно, справа була в тому, що жити там вони і не збиралися. Взагалі-то, цю штуку треба було називати «водонапірне озеро» — вежа не стирчала посеред двору, а прилягала до скелі, нагорі у неї був величезний резервуар, справжній ставок, який наполовину лежав на рукотворних опорах. Резервуар наповнювали струмки, які стікали з гір під час дощів — єдине джерело води на острові. Якби будівельники обмежилися звичайною греблею, у їхніх нащадків не було б зараз ніяких проблем; але попередні господарі тюрми бажали втиснути кудись розподільну систему з трубами і заслінками, тому древній фундамент надбудували і укріпили, а всередину щільно-щільно напакували сходів і перекриттів. Для вікон місця просто не лишалося, єдиним світлом були гасові ліхтарі, вийшов такий затишний темний куточок, ніби спеціально для нежиті. На момент прибуття експедиції, вежа уже сто років як не закривалася, і ніяких відвертаючи заклять на ній не було.

Зараз біля входу до водонапірної вежі юрмилися люди — охоронець, який залишався в таборі, кухар, і ще той студент, чийого імені я так і не запам’ятав. Зайти досередини їм не давало тіло місіс Клементс, яка мертвою хваткою вчепилася у одвірок. Одурманеним людям не ставало розуму схопити її за руки, або нахилитися і проскочити низом, вони тупо тикалися і заважали одне одному, але їх було троє, а вона — одна.

— Тримайся, Рино, — видихнув Містер Сміт.

— Це Шерех, він тут всюди! — прохрипіла вона у відповідь (зачаровані напирали все сильніше).

Дядько націдив із фляги ківш морської води і хлюпнув у темряву. Почувся звук, який нагадував падіння хмари сухих листків, ліхтар над дверима спалахнув яскравіше, а натиск зачарованих трохи ослаб.

— Хапайте їх! — наказав Містер Сміт і першим висмикнув з юрби міцного охоронця, заламуючи йому руку за спину (я сфокусувалися на кухареві — він був меншим на зріст).

Місіс Клементс, брудна і втомлена, волочилася за нами сама

— Я думала, це кінець, — стогнала вона. — Вони потягнули мене з собою!

— Коли ж він встиг стількох тут заломити? — бурчав дядько (студент, який дістався йому, почав пручатися). — Ми тут всього тиждень.

— Тупоголові барани! — шипів крізь зуби містер Сміт. — Я ж їм казав, сюди можна брати тільки місцевих або чорних, але не цих же ослів!

Теж правда, в Краухарді повестися на такі плутощі Шереха може лише дуже маленька дитина.

— Зараз мема сенсу сперечатися, — зітхнула місіс Клементс, — смотритель зник ще до нашого приїзду. Просто тут активність росте сильніше, ніж всюди, це потрібно було враховувати.

— А от і наш смотритель! — життєрадісним тоном оповістив нас дядько.

Між нами і причалом на березі стояв чоловік, за всіма ознаками — мертвий. Нижньої половини лиця у нього не було в принципі, рани встигла висохнути і почорніти, а свіжої крові у нього уже не було. Розм’яклі тканини пообпливали з костей, на місці їх тримав хіба що натяг шкіри. В такому вигляді мертве тіло могло зберегтися лише на Острові Короля — тут майже немає комах. Чомусь я дуже не хотів знати, на що він здатен.

Містер Сміт сильніше натиснув на шию охоронцеві і опустив зімлілого чоловіка на землю.

— Рино, припильнуй!

Він вийшов наперед, загородивши мертвяку дорогу, навколо його рук затанцювали невидимі простому окові нитки, ціле мереживо чорного шовку. Ось вона, істинна магія! Коли плетіння було готове, Містер Сміт жбурнув його вперед, ніби ловецьку сітку — та моментально оповила тіло мертвого смотрителя, після чого воно стало осідати донизу. Ніщо більше не тримало його, кості прорвали шкіру, і на землю брьохнулося смердюче, вкрите бульбашками місиво.

— Рухаємося, рухаємося, рухаємося, — бурмотів Сміт, знову беручись за охоронця…

Нужди особливо нас вмовляти не було, рушили ми одразу. Я збагатився видовищем чорного мага, який займається ворожбою, а зачарована Шерехом компанія трохи протверезіла — пов’язати їм руки і всадовити у шлюпку не завдало ніякого клопоту. Коли катер підібрав нас, сонце уже торкнулася води, і Острів Короля пірнув у глибоку тінь. Всім без слів було ясно, що з цією експедицією покінчено.

Думаю, ті, хто закладався на Короля, були праві — він і справді вміє за себе постояти.

Ми залишали проклятий острів, нікого не