Левко Лук'яненко - На землі кленового листу, Левко Лук'яненко

Республіканська Інюрколегія за великий обсяг роботи діставала мізерні копійки. А спадщина часто-густо становила мільйон, два мільйони доларів. З огляду на те, що Україна стала незалежною державою, українська Інюрколегія перетворилася на незалежну від Москви юридичну установу. Завдання полягало в тому, щоб усі гроші, що їх досі привласнювала Москва, йшли в Україну законним спадкоємцям. Цей вид юридичної діяльності розширюватиметься, бо ж зросло довір’я до України: тепер ніхто в Канаді і США вже не думає, що радянського громадянина за зв’язок з буржуазним Заходом запроторять до Сибіру і що заповіт канадця зашкодить родичеві в Україні. Ці спадкові справи тягнуться іноді рік і більше, їх не можна перервати, отже, доведеться закінчувати у співпраці з Москвою і тими канадськими юристами, що вже залучені до провадження справ. Усі ж нові справи потрібно вести без московської Інюрколегії, а щодо канадських юристів, то серед них є люди, які будуть чесно співпрацювати з нами.

— У Києві ви казали, що готові направити свого юриста до Канади. Як зараз із цим?

— Я готовий направити юриста. І ми його будемо оплачувати. Чи зможете ви включити його до складу посольства?

— Я зможу це зробити за умови, що він буде підпорядкований мені, послу. І не матиме статусу дипломата.

— Наш юрист, — вів далі Кордельчук, — працюватиме на посольство, коли не буде зайнятий безпосередньо справою спадкоємності.

— Його можна було б легалізувати у складі нашого генерального консульства в Торонто, яке, можливо, вдасться відкрити наприкінці року, на посаді, скажімо, юрисконсульта. Для посольства це було б вигідно. Проте сам я не можу вирішити це питання. Необхідне рішення МЗС.

У МЗС я домовлюся. Мені важлива ваша згода.

Я згоден і буду радий допомогти юристу, який спрямовуватиме гроші з Росії в Україну законним спадкоємцям. А що він частково працюватиме на посольство, то й поготів. До МЗС я напишу про нашу розмову і обґрунтую слушність вашої пропозиції.

Микола Плав’юк, президент в екзилі

Президента УНР в екзилі Миколу Плав’юка я вперше зустрів у Парижі влітку 1989 року. З тієї зустрічі я виніс якнайкраще враження про цю людину. На відміну від багатьох керівників націоналістичних організацій, які пробували навернути мене у свою віру, Плав’юк відразу зрозумів, що має справу зі сформованою людиною, і намагався глибше зрозуміти характер мого мислення. За моєю фрагментарною характеристикою української дійсності він явно глибше, ніж багато інших діаспорних провідників, проникав у суть політичної боротьби в Україні. У ньому відчувалася здібність до сприйняття ширшого діапазону шляхів і методів боротьби за самостійну Україну, включаючи й ті, що не були властиві діаспорним політичним силам, але були властиві борцям за незалежність у самій Україні.

За період від 1989 року багато що змінилося. Плав’юк побував в Україні. Після виборів Президента України порушив питання про складення своїх повноважень Президентові Кравчуку. Я говорив і з Головою Верховної Ради України Плющем, і з Президентом Кравчуком про доцільність влаштувати офіційну церемонію передачі Плав’юком своїх повноважень Президентові України Кравчуку на сесії Верховної Ради України. На моє велике задоволення, обидва поставилися прихильно до ідеї, і тільки час і місце Кравчук запропонував інші — першу річницю незалежності України, а замість сесії Верховної Ради — урочисті збори. Це відтягувало процедуру на цілих півроку, але Плав’юк сприйняв пропозицію спокійно.

11 червня 1992 р. пан Плав’юк приїхав з Торонто до Оттави, і ми зустрілися знову. Він щойно повернувся з України, і нам цікаво було обмінятися новинами.

— Думаю, — сказав Плав’юк, — що Республіканська партія слабшає і втрачає внутрішню організованість. Треба Гориню порадити, щоб більше займався партією, бо якщо так піде далі, то партія може геть ослабнути.

— Михайло — сильна і самовіддана людина. Але, звичайно, щоб партія не розвалилася, нею необхідно щодень займатися.

Далі перейшли до обговорення журналу «Розбудова держави».

— Журнал, — сказав Плав’юк, — все-таки сам на себе не заробляє. Папір і друкування дуже дорогі. Хоч журнал не виплачує гонорару авторам, він однаково дорогий, і його мало людей передплачує.

— Так, — погодився я, — ми ставили собі за завдання створити журнал для виховання національної еліти, а не для широкого читання. Тому журнал потрібно якось фінансово підтримувати.

Потім обговорили київську політичну кухню, проблему об’єднання політичних партій, тактику УРП. Я висловив (укотре!) своє незадоволення перенесенням давніх діаспорних політичних суперечок в Україну, а пан Плав’юк запевнив мене, що ОУН (мельниківська) цього не чинить, бо є, мовляв, організацією, а не партією. Немовби назва міняє суть — від 1929 року це найбойовитіша самостійницька партія.

* * *

Пані Оксана Башук спитала мене, чи не хотів би я познайомитися з групою українських військовиків. Я, звісна річ, висловив таке бажання, і 14 червня у неї вдома відбулася зустріч за участю генерала Романа Якубіва, котрий очолює директорат стратегічного аналізу Міноборони Канади, полковника авіації Тараса Поповича та майора Ярослава Коропецького.

Вони з жалем відзначили, що Росія випередила Україну у налагодженні зв’язків поміж військовими міністерствами, і розповіли в загальних рисах про рівень і характер співпраці у військовій галузі поміж Росією і Канадою. Я попросив їх викласти на папері їхні пропозиції щодо започаткування співпраці військовиків України й Канади і принести розробки на наступну нашу зустріч.

Це був добрий початок, який у майбутньому розвивався й розширювався задля добра двох країн, щоправда, може, не так швидко, як хотілося б, та це вже залежало не від мене чи моїх військових колег.

Відкриття консульства

Розпорошеність робочих місць співробітників посольства мені не подобалася, і на моє прохання Гуцуляк найняв маленьку кімнатку навпроти Інформбюро Глуховецького. Це давало змогу розпочати консульську діяльність.

Кучер був не проти приступити до виконання своїх обов’язків і перекинути решту роботи на Родіонова. Родіонов же був іншої думки. Він говорив:

— У нас надзвичайно багато різних організаційних справ, пов’язаних з придбанням будинку для посольства та його обладнанням. У найближчий час — підготовка до вручення вірчої грамоти генерал-губернаторові, потім офіційний прийом, візити ввічливості до всіх послів Оттави, далі святкування першої річниці незалежності плюс щоденна дипломатична робота. Якщо ви почнете консульську діяльність, Кучер повністю буде відключений від цієї роботи, мені одному важко з усім упоратися, і купівля (чи оренда) будинку для посольства та його обладнання затягнуться.

Я вирішив відкрити консульську діяльність і наказав підготувати відповідні ноти до Департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі.

З 15 червня перший секретар з консульських справ Євген Кучер започаткував роботу консульського