Ляна Аракелян - Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян

Я не відводила від нього здивованого погляду, а тролиця з гордістю випнула груди. І чим тут пишатися? Ну, магія. Але ж, якась кулінарна. А не магія вогню чи цілительська. Щоб можна було б одним рухом пальців вгамувати перевертня чи навіть упиря. Чому він так поводиться, наче у нас магія всіх королів на світі?

– Ви завжди можете розраховувати на мою допомогу. Я і в кімнатах приберу, і білизна у вас буде найкрасивіша, і шепну декому, щоб кімнату вам дали зі східного боку – будете прокидатися з сонечком. І прання вам влаштую, і заштопаю що треба. А натомість прошу зовсім небагато: кашки з молочком і маслом. Та ще, може, трошки солоденького. Бо люблю смаколики!

Я усміхнулася. От хитрун! Знає чим узяти! Я глянула на Кхибру, й ми одночасно кивнули, що згодні.

– От і чудово! Піду до кухарів, скажу, що в нас новий виток Спіралі!

І домовик зник. У цей час з’явився Альг із тацею, на якій стояв цілий полумисок салату з молодої капусти, гора хліба та глечик із кухлями.

– Ось, – винувато кивнув він, ставлячи тацю на стіл, – більше в них нічого немає. Салат, і той довелося чекати, поки нашаткують.

– Дякую, – хапаючи ложку і скибку хліба, сказала я.

Кхибра мовчки взяла ложку, наклала на хліб салат, зверху накрила другою скибкою і захрумтіла капустою в бутерброді. Ми з Альгіном ідею підтримали й зробили теж по бутерброду. Коли з салатом було покінчено, Альг розлив по кухлях морс, який ми із задоволенням випили.

– Де вони? – з кухні вибігли два кухарі і втупилися на нас.

– Ось, – з гордістю вказав на нас пальцем Муфт.

– Що ж ти, бовдур, не сказав, що панянки з факультету кулінарної магії? – грізно зсунув брови здоровань у великому ковпаку, і не зводив роздратованого погляду з Альга.

– Я не знав, що це так важливо, – прошепотів він, дожовуючи бутерброд із капустою.

– Чого вас тільки вчать? – обурився другий, щільний і широкоплечий кухар із білим пишним беретом.

– Міш і Миш, – відрекомендувалися вони. – Ми – брати.

– Дуже приємно, – я по черзі потиснула їхні міцні руки.

– А ви, так би мовити, колеги по цеху? – запитав Миш.

Кхибра кивнула.

– П'ятий рік тут працюємо, а про такий факультет не чули. Точніше, подейкували різне, мовляв, колись був такий. А от адептів ми ніколи не бачили. Приходьте сюди перед відбоєм, відсвяткуємо, – запропонував Міш.

Альгін здивовано кліпав очима.

– Ні, це ж треба! Я десять хвилин лаявся, щоб вибити для вас хоча б салат, а ви й пальцем не поворухнули, а вже запрошені на вечерю!

– Можеш прийти з ними, – усміхнувся Миш. – Знаємо вас, юних магів, наскачетесь по кладовищах, що потім вас самих за зомбаків вважають.

– Ти некромант? – голос Кхибри затремтів від страху.

– Ні, стихійник. Але на завдання іноді ходимо разом із некромантами. Практика потрібна всім.

– Що, і нам теж доведеться на цвинтар ходити? – жахнулася я. От не люблю я їх. Особливо там моторошно вночі. Того й дивись, вискочить вовкулака або упир і все, поминай як звали .

– Звісно, – спокійно відповів Альг. – Деякі трави для настоянок і зілля збирають тільки біля склепів. І тільки в перший день повного місяця. Іноді й болотними травами не гребують. А в Ситові є парочка цвинтарів із болотами.

Кхибра зблідла. Я, напевно, теж. Бо Альгін якось дивно на нас подивився.

– Та не бійтеся, – співчутливо посміхнувся Міш. – З адептами завжди куратор курсу. Поки що жодних нещасних випадків не було.

– Ключове слово «поки що», – вголос подумала я, а тролиця зблідла ще більше. Бідна, мабуть, щось в її житті сталося, раз вона більше за мене боїться кладовищ.

– Я упирів боюся, – зізналася вона. – І на цвинтар не піду. Я не піду вночі на цвинтар, – повторила вона.

– Гаразд, дівчатка, може вам це й не знадобиться. Я ж не знаю чого вчать на вашому факультеті. На першому витку Спіралі вас ніхто туди одних не відпустить, тож можете заспокоїтися. А там, якось воно буде, – підбадьорив нас Альг.

Ми подякували кухарям за обід. Я поривалася заплатити, але вони навідріз відмовилися брати гроші. Альг підхопив сумку, і ми рушили заселятися в гуртожиток.

– Вільних кімнат на двох немає, на першому витку – не передбачено! – сказала як відрізала комендант гуртожитку – величезна літня орчиця з хвостом сивого волосся на маківці. Звали її пані Чорра Гурс. – Є два місця у кімнаті на трьох і у блоці, – продовжила вона.

– А що таке блок? – поцікавилася я.

– Там живе шестеро адептів. По три в кожній кімнаті. Спільний душ на шістьох і туалет.

Кхибра незадоволено скривилася.

– І нічого носом крутити. Або так, або ніяк. Не влаштовує – можете зняти кімнату або будинок у місті. На що грошей вистачить.

Я зітхнула. Те що відбувалося, мені взагалі не подобалося. Схоже Муфт до комендантки ще не дійшов. Але робити нічого, треба брати що дають.

– Давайте кімнату на трьох, – сказала я, подумавши, що в блоці хоч і весело, але надто галасливо. Мені вдома вистачило сестер з їхніми сімействами, щоб ще й тут подібне чути щоранку.