Олекса Петрович Стороженко - Страшні історії від українських письменників

оборонили старця, а Хому, що хоч було і кинувся навтікача, одначе ж піймали, руки йому скрутили і відпровадили до волості. А той дідусь та був собі зовсім каліка, та ще й німий, і йшов по селам прохати милостини; оттут-то його наш Масляк злапав і почав товкмачити, думаючи, що він є скарб, «так нехай, каже, розсиплеться». О, щоб тебе! і сміх і лихо з ним!

Як же потягли і нашого Хому, так буде знати! Перш приперли до волості; обіськали, розпитали, — нема і дома нічого, і у кишені гуде; ну, так його у холодну, а самі прийнялися допроси та лепорти писати, та було і забули; а далі схаменулися та й відпровадили у суд. А там звісно, якби Хома мав що, так один перед одним дещо б надряпали та й відпустили б його любенько, а то як прочитали допроси та подивилися на карлючки, що писар, підписуючи, униз позагинав, що, стало бить, хоч наплюй на нього, а узяти нічого, так його і ув острог, а тут і почали писати — не против ночі розказуючи — справки, та очні ставки, та свидітельські показанія відбирати, та… куди! усього і не згадаю, і не вимовлю, як там у суді зоветься; а тільки звелося на те, що таки Хомі дали добру прочуханку та ще узяли і підписку, «що, каже, доволен і жаловатися нігде не буду», та на самий Чистий четвер і відпустили.

Отсе ж вже надвечір, як православні люди збиралися на страсті з свічечками йти та усю ніч молитися Богу, а наш Хома Масляк після парлації ченчикує додому, аж зирк — циганка сидить на степку. Ще не провчений, Хома, щоб-то швидше добрести додому та провідати жінку та діточок, — ні; він ще до тієї циганки. «Поворожи, — каже, — мені, чи швидко я розбагатію?» А та йому і почала: «І щасливий, і таланливий, і у щасті, у багатстві поживеш; а коли збрешу, то щоб на мені сорочка пополотніла, щоб я мертвої зозулі не побачила, щоб я на своїх похоронах поросятиною подавилась! От що! А ти, дядьку, дожидай; завтра до вас у село приїде наш старший, так ти його не прогуляй і усе дожидай; він селом у вас їхатиме та і навчить тебе, де твій талан і де твоє щастя. Тепер іди здоров». От Хома і потяг додому. Прийшов, аж хата пустісінька, і духу нікого нема, і кілочком заткнута; бо його жінка, чувши, що з мужиком сталася біда, а тут ік празнику нігде було нічого узяти, забравши діточок, пі­шла на усі празники до своєї братової.

Постукавши скрізь і побачивши, що притьмом нема нікого у хаті, Хома постояв, посумовав, далі і приліг на приспі та тут і заночовав, дожидаючи, хто то завтра прийде і який йому товк дасть, що як би то той скарб знайти.

Оттож то наш Хома Масляк у Великодню п’ятницю ходить по Джигунівці та розгляда, чи не їде якийсь-то старший, що про нього циганка казала. Ходить собі уподовж вулиці, та знов вертається, та вигляда, а до жінки і до діток йому і діла нема! Йому байдуже, що вони у чужій сім’ї празник приньматимуть і чужою паскою розговлятимуться… аж зирк! Щось з’їжджа на міст… Хома так і кинувся назустріч…

Їде то бричка, пара коней у шлейках, у дишел запряжені; погонич сидить у суконних штанях і у юпці, скрізь повимережувана і з китицями, мов у венгерця, що з ліками ходить, а на голові превисоченна шапка з углами на усі боки. Машталір той знай своїх патик поганя, та не батіжком, а на кнутовищі у нього удка з здоровенним крюком; і він знай цмока, та тою удкою усюди помахує, та ньока, та приговорює химерно, не так, як усі люди коней поганяють, що — «ньо, паді, шевелись» — абощо, а він все мов приспівує: «Передні з нами, задні за нами: а усіх просим вас: ідіте до нас, до нас; усіх приньмаємо, усіх скликаємо».

Роззявивши рот, стоїть Масляк і слухаючи дивується, що се таке є? Аж ось під’їхала бричка, і з неї виліз, та так проворно, вже стар чоловік, чи купець-москаль, чи ­шинкар, не вгадаєш. Борода б то йому і є, так цапина та ще й рижа, очі сірі, та так і бігають, брови, густі, та довгі, та широкі, так і напружились, як щетина. Ніс довгий та карлючковатий і на кінці загострений, ніби шпилька. Губи тоненькі, а рот… так від уха та до вуха, а як заговорить та роззявить його, так здоровенна голова з шапкою зовсім улізе; а у роті зуби притьмом свинячі. Каптан на ньому китаєвий, широкий та довгий, а пуще полотнище ззаду: так і волочиться, мов у тієї жінки нашого повіреного, що як була міщанкою, так ходила у спідницях, а як мужик її шморгнув у дворяни, так почепила таке плаття, як на справжніх панях, що хвіст так і волочиться. Закавраші у каптана теж довгі, що усі пальці закривали; коса з мишачий хвостик теліпалась з-під високої дуже шапки з вуглами та з китицями. Ноги у жовтих чоботях з пальцями, мов рукавиці, а на п’яті теж був палець, як у собаки; а скрізь тії пальці пролазили когті, мов у кота заморського.

Оттакий-то козак як скочив з брички, так би усяк злякався, а Хомі і нужди мало: так пильненько та веселенько на нього дивиться і зараз полюбив його, мов дядька рідного, та зняв шапочку і уклонивсь йому. А той… ось слухайте, люди добрі, що тут буде! Замість того, щоб і самому зняти шапку і сказати або добридень, або помагайбі тобі, — ну-ну! Він і шапки не зніма, і не поклоняється йому, а сказав: «Наш єси, приятелю!» — та й узяв за руку Хому і пішов з ним дорогою і розговорює; а машталір ззаду коней поганя, та свистить, та знай своє приго­ворює: «Попавсь, попавсь; наш буде, нас не збуде…» — а Масляк і байдуже, у яку кунпанію ускочив.

От як ідуть, той, що з Хомою, і каже: «Ти мене, чоловіче, не знаєш?»

— Ні, дядюшка, — каже Хома.

— Будеш опісля знати і дяковати; а тепер не зови мене дядюшкою, бо я швидко тобі стану за рідного батька; а зови мене пан Юдун.

— Добре, пане Юдуне! — сказав Хома…

— Чи не знаєш, чоловіче, де тут постоялний? Треба коней погодовати і за діло приньматись.

От Хома і привів їх до постоялного.

Ось тут-то що було, послухайте!

Ввійшли у велику хату, Юдун не перехрестивсь і шапки не зняв, так і сів; а на нього глядючи, і Хома не хрестивсь, а тільки, шапку знявши, сів біля нього.

Шинкар не виходить, а Юдуну і нужди нема; зараз ляп себе по кишені, щось і забрязкотіло, він і вийняв з кишені повну пляшку з сивухою і чарку, налив її повні­сіньку та разом і ковтнув не хрестячись, і «будьте здорові» не сказав.

Далі налив ще та й каже Хомі: «Пий, чоловіче, коли хочеш з нами у товаристві бути; не дуже на те дивись, що розказують; як їх слухати, так і скарбу не ськати. Пий, кажу тобі, у мою голову». Хома вже давно позабував, який тогді день був і який гріх пити, найбільш тогді, горілку; аж стрепенувся, як побачив чарку, і аж обидві руки протяг до неї; а Юдун йому подає та й каже: «Пий же, синку, мовчачи, та не мотай рукою» (себто не хрестись. Бач!).

У Хоми аж жижки трусяться — куди вже тут хреститись! Мерщій за чарку, та, не обмокуючи губ, так і влив прокляту чортової роботи сивуху прямо у пельку…

Як проковтнув… і став