Надія Борзакова - Я втомився від тебе, Надія Борзакова

- Олено Владиславівно, - біля мене виросла Лера, молоденька хостес.

На її дитячому обличчі була вся гама емоцій. Від переляку до роздратування, від паніки до агресії.

В цей момент Вова помітив мене. Застиг на секунду і я побачила, як обожнювання на його обличчі змінюється гнівом і дещицею гидливості. Дівка теж звернула на мене увагу. І на її надмірно тюнінгованому обличчі позначився тріумф.

Щойно розуміючи, що роблю, я рушила до їхнього столика.

- Навіщо ти прийшла, Олено? - схопився на ноги чоловік.

А й справді. Навіщо?

- Так, Вова, я тебе в машині почекаю, - царствено випливла з-за столу Домініка, - Тільки не затримуйся, будь ласка, я дуже втомилася після перельоту і хочу спати.

- Ні, Ніко ...

- Я не любитель сцен і істерик у виконанні старих та ошуканих дружин. Розбирайся з нею сам, без мене, - змірявши мене глузливим поглядом, проспівала дівка.

А потім пішла, плавно похитуючи обтягнутими лосинами стегнами.

- Іди-но сюди, - чоловік схопив мене за передпліччя і потяг із зали до свого кабінету. Заштовхнув усередину так, що я мало не впала.

- Я давно вже припускав, що в тебе мозок як у горобця, а тепер у цьому абсолютно впевнений, - гидливо скривившись, сказав чоловік. - Якого біса ти приперлася сюди? Зганьбити мене перед підлеглими? Мало було того, що настукала моїм батькам, га? Батько зрікся мене через тебе! Так! Що очима плескаєш? Нежданчик, так?

Його очі виблискували від гніву, рот скривився в оскалі. Зараз від чоловіка виходили чисті ненависть і зневага і вони ранили, мучили мою душу.

- Ні, ти реально думала, що якщо батько зі мною поговорить, то ти знову будеш мені потрібна, так, Олено? Серйозно?

Я… Я ні про що не думала. Я за соломинку чіплялася. Намагалася зберегти своє життя. Колишнє життя з ним. Будь-якими способами уникнути катастрофи.

- Тобі адвокат зустріч призначив, щоб розлучення оформити, а ти все одно поперлася сюди, щоб що? Ні, скажи мені! Цікаво ж що відбувається в бабському курячому мозку, - кричав він.

Я дивилася на нього на всі очі. Дивилася і відчувала, що він має рацію. Ні, не у своєму вчинку, але в оцінці мого. Це й справді треба бути цілковитою дурницею, щоб повірити, що батько міг би його переконати не розлучатися або що мій приїзд і розмова, якісь дурні маніпуляції могли щось змінити. Кохати не змусиш. Це просто неможливо.

- У тебе зовсім немає гордості, Олено. Ти нікчема, ганчірка, зрозуміла? Якби на твоєму місці Домініка, вона б не принижувалась. Вона б пішла з гордо піднятою головою, бо вона справжня жінка, а ти так, жалюгідна подоба… Красива і порожня обгортка. І то краса вже попливла.

Мене трусило. Я схлипувала і хапала ротом повітря. Стояла перед цим мужиком, який шість років був моїм чоловіком, з яким я шість років ділила ліжко, якому віддала своє життя, від якого хотіла дітей, дивилася на нього і розуміла, що все скінчено. Що наше з ним життя і справді закінчено. Що тепер я сама.

- Пішла геть, Олено. А продинамиш адвоката, врахуй, взагалі без копійки залишу. Касиром підеш орати на три копійки, бо більше нічого не вмієш.

Я вибігла за двері. Промчала по залі у сльозах під цікавими поглядами персоналу. А у дверях налетіла на якогось чоловіка.

- Вибачте! - мигцем спіймавши погляд його чорних, як ніч, очей, випалила я.

- У вас щось трапилось? Я можу допомогти? - дуже низьким, хрипким голосом спитав він, продовжуючи підтримувати мене за плечі своїми великими долонями.

- Ні! Відпустіть! - пробелькотіла я і вилетіла надвір.

Там побачила що Домініка стоїть, спершись на машину Вови і потягує гидкий і мерзенний "айкос". Коли побачила мене її очі глузливо примружилися, а губи скривилися в тріумфальній посмішці.

- Бачу, що поговорили, - кинула вона. - І це, Олено, ти б хоч гордість якусь мала, ну серйозно. Доросла тітка, а поводиться жалюгідно, як малолітка.

- А чи не жалюгідно чужих чоловіків відбивати? Сім'ї руйнувати? - виплюнула я.

- Чоловік що м'яч, щоб його відбивати, Олено? Зрозумій нарешті, що це було його рішення і я тут ні до чого. Ти постаріла, набридла йому… Ну, а що ти хотіла?

Не знаю, що на мене найшло, але вже за секунду я усвідомила, що з вереском вчепилася пальцями в блондинисте волосся дівки. Вона заверещала, почала відбиватися… За мить мене схопили чиїсь міцні руки і відтягли від неї.

- Досить! Перестаньте! Все! - знайомий голос. - Опануйте себе!

Той самий чоловік, у якого я влетіла кілька секунд тому. Він розгорнув мене до себе, струсив за плечі!

- Припиніть! Це того не варте!

- Та відпусти ти мене! - крикнула я, вириваючись.

Від приниження хотілося прямо тут провалитися крізь землю. Зникнути. Здохнути на місці. Але земля не хотіла мене поглинати, зникнути також не виходило. І життя нікуди з мене не йшло.

- Якого біса ти робиш? - почула я голос чоловіка. - Зовсім офігіла, дурепо?

- Це я офігіла? - закричала я. - Ти зрадив мені з цією тварюкою, принизив мене, а офігіла я?!

Він стояв, обіймаючи плачучу Домініку і з ненавистю дивився на мене.

- Я зараз санітарів викличу, до психлікарні поїдеш!

- А викликай!

- Думаю, можна обійтись без цього, - залунав над головою хрипкий голос незнайомця.

- Мужику, а ти хто такий? - агресивно випалив Вова, ніби щойно помітив його присутність.

- Вов, не треба, він врятував мене від цієї божевільної, - прохникала дівка.

- Вибачте... Така ситуація, - відразу ж пом'якшав той. - Спасибі вам.

- Нема за що, - відмахнувся незнайомець, - Дівчино, краще нам піти. Серйозно. Ви своєю поведінкою тільки собі гірше робите. Давайте я вас відвезу, куди скажете.

- Дуже добрий і небайдужий, так? Бетмен? Та відпусти ти мене, не чіпаю я її, - закричала я, вириваючись.

Він насторожено прибрав руки, а я кинулась тікати. Задихалася, спотикалася, ридала… Здавалося, що я зараз збожеволію. Від болю, приниження, сорому…