Ольга Вісмут - Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут

9

Інга тягне мене до таксі.

А я все думаю, як ця Анжела мене знайшла. Звідки дізналася, що я в хамамі? Я ж нікому, крім чоловіка, не казала, куди йду. Невже Назар із нею ділиться і таким?

Від цих думок гуде голова. Навіть не помічаю, куди ми їдемо. Поки Інга не починає мене смикати:

— Оксан, давай хоч у кафе посидимо.

Я машинально киваю.

Таксі залишає нас перед рестораном. Сідаємо за столик. Офіціант приносить меню.

— Так, ти головне не мовчи, — каже подруга.

— Назар мене зраджує, — разом зі схлипом виривається з мене. — Вона знає про родимку. І вона мені надсилала фотографії.

Інга співчутливо дивиться на мене.

— То й що? Назар що каже? — запитує вона.

— Він збрехав, що ні з ким не спав, — видаю я.

— Отже, не хоче розлучатися? То й плюнь, навіть якщо спав.

Я підіймаю на неї спантеличений погляд.

— В сенсі?

— Поговорімо відверто. Твій Назар — багатий і гарний мужик. Навколо нього завжди будуть крутитися подібні дамочки. А рідко який мужик повз пройде, якщо баба сама ноги розсовує. Розумієш, про що я? Але для нього це нічого не означає. Я впевнена, він навіть імені тієї повії не знає.

— Вона каже, що вагітна…

— І ти повірила? Та мало від кого вона там залетіла. Ти не про неї маєш думати, а про себе.

— Але він мене зрадив, — кусаю губи, дивлячись на подругу. — Він мені збрехав.

— І що? Що тепер, Оксан? Відмовишся від свого безтурботного життя? — сердиться Інга. — Дозволиш цій шалаві отримати твого мужика?

Від її слів стає гірко.

Дивлюся на неї й зовсім не розумію. Як вона може так говорити?

— Але ж це зрада! — повторюю зі сльозами в голосі. — Хіба таке можна пробачити? А як же всі присяги та обіцянки?

Інга хитає головою:

— Ну ти як дитина. Які присяги, які обіцянки? Прокинься, ти не в казці, це реальне життя.

— Ні, усе не так. Назар казав, що кохає мене…

— Звісно, ​​кохає, — вона легко погоджується. — Але при цьому трахає інших жінок. Для чоловіків це різні речі. Просто прийми й змирись. І взагалі, у тебе є дочка. Як ти будеш виховувати її без грошей Назара? Про неї хоч подумай. І взагалі, якби Назар хотів, то розлучився б із тобою. А він не хоче. Тож просто закрий очі на зради. У тебе чудове життя. Не треба від нього відмовлятися через таку шалаву. І взагалі, якщо мужик зраджує, отже, ти в ліжку щось не додаєш.

Розгублено дивлюся на неї.

— Я серйозно. Гроші розбещують. Тут треба бути завжди найкращою, найвродливішою для свого чоловіка, — продовжує подруга. — Ну й найсексуальнішою в ліжку.

Як вона може так говорити? Бути настільки цинічною. Або це я надто старомодна й не встигаю за ритмом життя.

Але в одному Інга точно має рацію.

Зайка.

Я не можу позбавити дочку люблячого батька. Як би мені самій не було боляче від його обману, для неї він — найкращий тато у світі. А вона — його зайченя, його принцеса.

Отже, треба пробачити?

Ні, йому не потрібне моє прощення. Швидше, я маю вдати, що нічого не відбувається, і просто жити далі. Вставати вранці, готувати сніданок, відповідати на запитання та поцілунки, за першим покликом лягати в ліжко. Віддаватися, як віддавалася…

Чи зможу?

Від цієї думки охоплює тремтіння.

Розумію, що не зможу.

Тепер між нами й вдень, і вночі буде маячити ця Анжела…

А якщо я все ж таки проявлю характер?

— Ну й куди ти підеш? — Інга наче мої думки читає. — Що ти маєш свого?

— Батьківська квартира, — не дуже впевнено згадую.

— Це та на околиці, яку ти навіть здати до ладу не можеш? — уточнює вона. — Не дуркуй, Оксано. Ти звикла жити добре, от і живи.

Головою розумію, що подруга має рацію. Але всередині все опирається.

— Навіть якщо підеш від чоловіка, то куди? — продовжує Інга.

— А якщо він сьогодні оголосить, що буде з тою лялькою жити в нас вдома? — ставлю зустрічне запитання. — Я збожеволію.

— Заспокойся. Ще жодна не збожеволіла.

Хитаю головою. Не хочу це чути.

Офіціант приносить замовлення. Гіпнотизую кухоль чаю й нічого не можу вигадати. Як жити, що робити далі?

Інга має рацію, сама я не потягну. Потрібні гроші, щоб винайняти житло, влаштувати дочку в садок, знайти роботу. Назар не дасть мені жодної копійки, якщо я вирішу піти від нього.

А Інга наполягає, що я маю з ним залишитися. Забути та жити далі. Але я не зможу.

— Повернуся на роботу, — забувшись, починаю розмірковувати вголос. — Я маю диплом.

— Думаєш, це так просто? Йти від багатого мужика — верх дурості. Краще зроби так, щоб він забув про своїх шалав і залишився з тобою, — наполягає подруга.

Я хитаю головою. Досі не можу усвідомити, що все це відбувається зі мною. Чоловік зраджує. Просто якийсь сюр. Дешева мелодрама.

— Гарненько подумай, перш ніж щось робити, — дає настанови Інга наостанок.

Коли приїжджаю додому, Назара ще немає. Полегшено видихаю. Уперше в житті рада, що чоловік затримується.

Прощаюся з нянею, відправляю Зойку спати, а сама дзвоню матері. Ледве стримуючи сльози, розповідаю через відеозв’язок усе, що трапилося.

— І? — суворий голос обриває потік моїх слів. — Чого скиглиш?

— Мам, ти не зрозуміла? — вражено дивлюся на неї. — Назар мене зраджує!

— Я все зрозуміла, не глуха. Треба краще за чоловіком дивитися, тоді він не буде по інших бабах бігати.

— В сенсі? Мам, ти про що взагалі?

— Про те! — прибиває вона. — Від хороших дружин чоловіки не гуляють.

— Тобто я, на твою думку, погана дружина? — не можу повірити тому, що чую.

— А що, гарна? Віриш цій Анжелі, хоча бачила її всього лише двічі в житті, а не рідному чоловікові, з яким п’ять років живеш.

— Хто знає, може, та Анжела не перша, може, він мене із самого початку зраджував…

Від цієї думки стає боляче дихати. Прощаюсь із мамою, так і не дочекавшись підтримки. Дивлюся на годинник. Уже одинадцята вечора. А Назар досі не написав, не подзвонив…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍