Алекса Адлер - Їхня кохана лялька, Алекса Адлер

5.2

По дорозі в харчовий відсік я щосили намагаюся вивудити зі своєї пам'яті хоч щось, що стосується приготування їжі. Дещо навіть спливає. Частково мені вдається згадати, що робила Ейші, коли готувала за наказом нагів. 

А ще в моїй голові, здається, починають майоріти невиразні та розрізнені відомості, яких особисто я знати ніяк не можу. Це вселяє надію, що в майбутньому мені вдасться здобути цю вкрай потрібну та важливу ​​для мене інформацію. Але не дає впевненості, що зараз я зможу приготувати хоч щось і не видати себе повною необізнаністю. Особливо, якщо наг знову спантеличить мене своїми зубодробильними побажаннями.

Але в харчовому відсіку він насамперед прямує до тих шаф, де я минулого разу брала продукти, і приймається сам щось набирати на панелі.

Відчиняє дверцята і дістає з полиці невеликий контейнер, який відразу розкриває.

− Іди с-с-сюди, Ейш-ші, − наказує мені. І коли я слухняно наближаюся, простягає цей контейнер мені: – Тримай свій концентрат.

То це для мене?

Обережно взявши в нього відкриту коробочку зі схожого на металопластик матеріалу, бачу в ній складені у два ряди прозорі круглі капсули діаметром приблизно п'яти сантиметрів. Сині, напівпрозорі. І що з ними робити? Витягнувши одну, розумію, що вона м'яка і заповнена чимось гелеподібним. Апетитного мало. Але все ж таки я підношу її до губ, щосили намагаючись подумки відсторонитися і передати контроль програмам, закладеним в моє тіло. Прикушую зубами кінчик капсули, розкриваючи, і видавлюю вміст у рот.

Буе-е. Терпіти не можу такі штуки. Все одно що слимака ковтаю. Нехай і без смаку, але жахливо.

Не знаю, як мені вдається не показати свою огиду. Але чого не зробиш для власного виживання. Знати б ще, в якій кількості мені потрібно з'їсти цю гидоту, щоб добре підживитися. Втім, у мене є джерело інформації.

− Мій пане, скільки концентратів я повинна вжити? – запитливо дивлюся на нага, який із зацікавленим прищуром спостерігає за мною.

− Думаю, трьох буде дос-с-статньо, − повідомляє він мені.

А я сподівалася, що й одного. Гаразд. Беремо наступний.

Наг, хмикнувши про щось своє, повертається до шафки, вивчає список, що висвічується на панелі, і незабаром дістає ще кілька контейнерів.

− Не хочу чекати, приготуй ось ці с-с-субліми, − розпоряджається, киваючи мені на все це добро і поступаючись місцем біля столу.

− Гаразд, пане Шоа-дар, − киваю, намагаючись виглядати незворушною.

Субліми це ж сублімовані страви, я правильно розумію? На Землі теж такі є, і мені навіть кілька разів доводилося готувати їх і їсти. Тож якось розберуся.

Покінчивши з третім «слимаком», викидаю пакетики в утилізатор, який помітила минулого разу. І рішуче прямую до столу, на якому наг склав контейнери. Вони всі підписані. Вдивляюся в незнайомі символи, і мені все здається, що я от-от вловлю сенс, зрозумію, що вони означають. Слова прямо на кінчику язика відчуваються. Але все ж таки вислизають. Мабуть, мені потрібно більше часу, щоб повністю взяти під контроль не лише тіло, а й ляльковий мозок. Часу, якого я не маю.

Що ж… доведеться імпровізувати. Як я зрозуміла з минулого разу, процес приготування у них мало чим відрізняється від звичного мені. Тільки продукти інші. Якщо сублімати, отже, швидше за все потрібен окріп. І каструльки, у яких це можна буде зварити.

Занурившись у свої міркування, я навіть забуваю про те, що не одна у приміщенні. Відкривши нижні шафки, схиляюся, щоб дістати потрібний посуд. І тут краєм ока помічаю збоку рух. А наступної миті розумію, що наг уже позаду мене.

Від переляку, мало не б'юся головою об стільницю. Випрямляюся різко, не зумівши стримати свою реакцію. І як я могла забути, що до цього хвостатого не можна повертатися тилом?

− Ну що ти… невже боїш-ш-шся? – стискаються на моїй талії сильні долоні. Мить і мене притискають животом до столу. А нахабні лапи вже підіймають сорочку, добираючись до оголеного тіла. Стискають стегна, розсовуючи ноги. − Цікаві налаш-ш-штування. Не думав, що С-с-са-арду подобаються полохливі крихітки.

Чорт. Чорт. Чорт. Він же не збирається?

− Будь ласка, не треба? – шепочу, кусаючи губи.

− Що не треба, Ейш-ші? Будемо гратись в недоторкану? – його пальці знову пробираються мені між ніг, досліджуючи плоть, що вже зрадливо зволожилася. Змушуючи це зрадницьке лялькове тіло тремтіти від насолоди.

Чорт. Що б я зараз не сказала, він сприйме це як частину закладеної у мені програми. Як гру. І все одно візьме своє, якщо захоче. Якщо я не скажу правду. Треба сказати. Потрібно…

Але не встигаю я навіть рота розкрити, як мене різко розвертають обличчям до себе і, відірвавши від підлоги, садять на стіл. А наступної миті Шоа-дар уже втискається своїм торсом мені між ніг і, схопивши за потилицю, зминає губи жорстким поцілунком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно