Віктор Суворов - Її ім’я було Татьяна

складно зрозуміти, чому й сьогодні трапляються люди, які повторюють вигадки Хрущова всупереч оприлюдненим, усім доступним офіційним документам, на яких і після 1934 року вказано найголовнішу посаду Сталіна — Генеральний секретар ЦК ВКП(б).

Запитання: якщо Сталін був Генеральним секретарем ЦК партії напередодні війни і під час війни, то чи міг він втратити це звання після 1941 року?

Відповідь: не міг.

Тому що ні 1941 року, ні у наступні роки до самого жовтня 1952 року, якщо хтось забув, жодних з’їздів партії не збирали. А без з’їзду партії зняти зі Сталіна його головний титул ніхто не міг.

Тільки з’їзд міг вирішити це питання.

Ось чому Сталін був проти скликання з’їздів.

Ось чому його вірні учні, сподвижники й соратники так завзято домагалися скликати з’їзд, поставивши на кін свої життя.

Розділ 7

1

Отже, у жовтні 1952 року товариша Сталіна було тихо, без зайвого галасу, знято з головної посади. Але не так легко було позбавити його всієї повноти влади. Сталін відповів серією потужних ударів. Наступний найстрашніший удар мав повалити і змести з політичного горизонту все вище керівництво Радянського Союзу.

Але товариш Сталін якось раптово захворів і тут-таки помер, оплакуваний удовами, сиротами й соратниками з вищого партійного керівництва.

Сталінська спадщина виявилася дуже тяжкою. Я би сказав непідйомною.

Деякі проблеми Сталін зумів пов’язати.

Під час війни й відразу після неї в Радянському Союзі стрімко зріс рівень злочинності загалом, бандитизму зокрема. У країні — брак усього: від картоплі — до хліба, зате зброї в лісах вистачає. Збирай ватагу, виходь на велику дорогу.

Бандитизм у Ростові, Одесі, Львові, Харкові та інших містах вдалося придушити, застосовуючи крайні заходи. Армійські офіцери, переодягнувшись у цивільний одяг, ночами вдавали із себе запізнілих перехожих на підпитку, а в разі зустрічі з грабіжниками стріляли в лоб без попередження. Це практикували не тільки в Одесі, нібито за наказом Жукова, а й у всіх великих містах за наказом Сталіна.

Хоча були проблеми й значно складніші.

Під час війни на окупованих територіях Радянського Союзу палала громадянська війна. Вона охопила Білорусь, Україну, Крим, Північний Кавказ, Калмицькі степи, Смоленську, Псковську, Брянську області. Утихомирювати довелося цілі народи, виганяючи їх із рідної землі в Казахстан і Сибір.

Німеччину розгромили, проте партизанська війна проти визволителів тривала в Литві, Естонії, Латвії, Україні, Польщі. Сталіну довелося проводити грандіозні каральні операції, щоб упоратися із цією проблемою.

На війні загинули мільйони. Кожному мільйону загиблих відповідало чимале число калік — глухих і сліпих, безруких і безногих, обпалених і спотворених. У перші повоєнні роки приміські електрички, вокзали, майдани, ринки, кладовища, міські парки Радянського Союзу були переповнені жебраками-інвалідами. Країна не могла їх забезпечити ні житлом, ні продовольством, одягом, грошима чи медичною допомогою. Усі вони — брудні, вошиві, гниляві, опущені й завжди п’яні. Одягнені в пошарпану військову форму, на головах пілотки, офіцерські кашкети з поламаними козирками, шоломи танкові й льотні, безкозирки з давно стертими назвами бойових кораблів. На грудях — пошкрябані ордени, на яких потріскалася емаль, понівечені медалі із заяложеними стрічками. Вони співали пісні про бої та битви:

Він ішов уперед з автоматом в руках —

Матрос Чорноморського флоту...

Вони розповідали страшні історії про війну. Вони випрошували милостиню, яку одразу пропивали. Уживали денатурат, політуру й подібні продукти хімічної промисловості.

Своїм мерзенним виглядом вони псували свято народові-переможцю.

Що робити з ними?

У товариша Сталіна були радикальні рішення для будь-яких проблем. Із цією напастю теж удалося впоратися. Країну від інвалідів очистили досить швидко.

Але не скрізь справи вирішувалися так гладко, як у питанні із беззахисними інвалідами. Деякі проблеми вдалося врозв’язати лише частково.

Під час війни до німецького полону потрапили мільйони радянських солдатів і офіцерів. Чимало хто загинуло. Але ті, що вижили, не поспішали повертатися на свою улюблену Батьківщину.

Крім цього, німці вивезли близько п’яти мільйонів громадян Радянського Союзу для роботи на німецьких підприємствах. Війна завершилася, проте ці громадяни зовсім не бажали їхати додому.

Їх довелося повертати брехнею та силою. Повернули не всіх. Найбільш проворні ухилилися від зустрічі з Батьківщиною, яка звільнила Європу від «коричневої чуми». Та й у тих, кого примусово повернули, патріотизму не додалося.

У ті часи жартували, що Сталін на війні зробив лише дві помилки.

Перша: показав Івану Європу.

Друга: показав Івана Європі.

Мільйони радянських солдатів побували в Німеччині й Австрії, Польщі та Чехословаччині, Болгарії, Югославії, Фінляндії, Угорщині й Румунії, навіть у Норвегії та Данії. І скрізь люди жили якось не так, як у нас. У найбідніших селах розореної війною Європи все-таки було краще, ніж у наших колгоспах.

Радянські солдати й офіцери, повертаючись з війни, плекали надію, що ось зараз щось почне змінюватися. Найбільше сподівались, що розпустять колгоспи. Але їх не розпускали. Тому краще не ставало.

Головна проблема та сама: країну нічим годувати.

2

Свого часу в нашій пресі з’явилося зізнання Чьорчілля[2], нібито під час зустрічей на вищому рівні й сам Чьорчілль, і всі інші підводилися, коли заходив Сталін, і стояли нібито струнко.

Ваш покірний слуга теж став жертвою нашої рідної пропаганди. Цю дурість я теж повторив у своїх книгах. Але перевірив джерела і переконався: Чьорчілль такого не говорив і не писав. Беру свої слова назад. За допущену дурість прошу вибачити.

У тому ж фальшивому, нашою пропагандою сфабрикованому тексті звучала ще одна похвала Сталіну: він, мовляв, прийняв Росію із сохою, а залишив з атомною бомбою.

Ось на цю ахінею я не клюнув, цю дурість не повторив.

Тому що життя радянських колгоспів спостерігав з досить близької відстані. Дід мій, Василь Андрійович Резунов, усе життя прогарував ковалем у колгоспі імені Шевченка Солонянського району Дніпропетровської області. Хутір Садовий, куди я інколи приїжджав до свого діда й бабусі, знав і людоїдство після колективізації, і людоїдство повоєнне.

Розповіді чоловіків були напрочуд одноманітні. А старі жінки не розповідали нічого. Вони тільки плакали, коли заходила розмова про часи «великого перелому», тобто колективізації, і часи «великої перемоги над фашизмом».

Сумні розповіді під захід сонця сп’янілих мужиків про колективізацію та її результати до справи не пришиєш. Тому звернімося до джерел офіційних.

«З хлібом 1947 року після голоду 1946 року було дуже скрутно».

(Стенограма червневого пленуму ЦК КПРС. ЦХСД. Фонд 2. Опис 1. Справа 257. Вечірнє засідання 26