Том Вейнрайт - Наркономіка. Як працює економіка картелів

допомогою системи стримувань і противаг організація може забезпечити, щоб членство стало привабливим для рекрутів. Як пише Скарбек: «Попри кровожерність в’язничної банди, [«Наша родина»] вдалася до активних і раціональних кроків, аби підтримати ефективність інститутів внутрішнього управління».

Як влада може зруйнувати ці інститути? Якщо повернутися до прикладу з Домініканською Республікою, то в мене немає особливої впевненості після зустрічі з п’яним загоном боротьби з наркотиками. Але у в’язницях там триває експеримент, який, нарешті, серйозно загрожує стратегіям вербування до банд. Історія, либонь, починається з найбільш розкішного туалету в Карибському регіоні. Від підлоги до стелі приміщення вкрите синьою, зеленою і білою мозаїчною плиткою. Над туалетом кахлі сріблястого і фіолетового кольорів утворюють обрис медузи, яка плаває серед червоних і зелених коралів і водоростей. Мерехтливі золоті квадратики вияскравлюють луску золотої рибки на мілководді понад ванною та вздовж мармурової раковини. Цей туалет, який знав і кращі дні і який не завадило б помити лісолем, розташований у просторій віллі на схилі пагорба на краю Санто-Домінґо. Вілла була одним із багатьох жител Рафаеля Трухільйо, жахливого диктатора, який правив країною 31 рік, доки його не вбили в 1961 році повстанці, озброєні кулеметами, які, ймовірно, дало їм ЦРУ. За правління Трухільйо загинуло близько 50 000 осіб і споруджено численні статуї Ель-Хефе (Боса), як його називали. Сільська садиба диктатора, в якій на профільованому завершенні стіни викарбувано ініціали РТ, є найстрашнішим із багатьох його злочинів проти смаку.

Це величне довкілля ніби й не пасує до штаб-квартири елітної нової цільової групи, яка очолила перебудову занепалих в’язниць країни. Гламурний штаб, де зараз навчаються нові в’язничники, відображає пріоритети, що їх уряд визначив пенітенціарній системі, яка стала слабкою ланкою в боротьбі з організованою злочинністю. Заснована Робертом Сантаною, політологом і колишнім ректором університету Санто-Домінґо, нова в’язнична агенція радикально підходить до управління правопорушниками. На відміну від того, як в’язниці за старого режиму робили якомога жахливішими, щоб відлякувати людей від злочинів, Сантана каже, що бачить свої в’язниці як «школи», а в’язничників – «вихователями».

Під час екскурсії навчальним центром Сантана і його команда показують мені, як старі банкетні зали Трухільйо перетворили на бібліотеки і класи для навчання наступного покоління домініканських в’язничників. На вулиці мені демонструють, як собаки-нюхачі знаходять наркотики (я раз по раз ховаю пакетик під одним із п’ятьох перевернутих відер, і собаки щоразу непомильно підходять до потрібного відра). Ми обходимо комплекс, а Сантана, лектор-ентузіаст, який трактує високий рівень злочинності в країні як цікаву для розв’язання економічну проблему, а не моральну загрозу, постійно коментує зміни, які він здійснив, відколи йому дозволили використовувати в’язниці як академічні лабораторії. Усі знали, що стара система була поганою, з високими показниками самогубств, вбивств і рецидивів. За його словами, проблема в тому, що жодна інша країна не змогла вирішити цю проблему.

– Питання було: де знайти приклад гарної системи? Ми шукали скрізь і не знайшли відповіді.

Хоча в деяких країнах, як-от у Норвегії, експериментували з радикальною орієнтацією на реабілітацію за допомогою в’язничного режиму, жодній із них не доводилось мати справу зі злочинністю в таких масштабах, як у Домініканській Республіці.

Відповідь полягала в тому, щоб спроектувати нову систему знизу вгору, використовуючи досвід криміналістів з усього світу. 17 нових «зразкових» в’язниць – це сьогодні трохи менше ніж половина загальної кількості в’язниць країни, 19 старих і відділення для неповнолітніх досі перебувають під управлінням старої в’язничної адміністрації. Щоб подивитися, чим нова система відрізняється від старої, я їду до в’язниці Нахайо, тюрми для жінок у Сан-Крістобалі, на захід від Санто-Домінґо. Коли ви проходите крізь парадні двері, відразу помічаєте, що в’язниця не схожа на більшість таких у Латинській Америці. На великій дошці біля входу відтворена Загальна декларація прав людини ООН, яку зазвичай ігнорують у більшості пенітенціарних установ континенту. На стінах коридору висять твори ув’язнених, а на рецепції – нагороди за перемогу на конкурсах співу, танців і доміно, які проводилися разом з іншими місцевими в’язницями. У тихій кімнаті збоку ув’язнена розмовляє зі своєю сім’єю і безкоштовним адвокатом.

Затишне оформлення – це ще не все. Кожна деталь нового режиму розроблена таким чином, щоб зменшити стимули для охочих до рецидиву, а це підриває здатність картелів вербувати. Починається з рішення про те, до якої в’язниці вирядити новозасудженого. У багатьох країнах Латинської Америки діє неофіційна система, за якою в’язниці розподіляються між певними бандами, щоб мінімізувати ризик протиборства. Членів певної банди везуть до однієї в’язниці, а членів конкурентної банди – до іншої. Така сегрегація може допомогти зберегти мир, але вона також зміцнює організаційні можливості банд. У Сальвадорі Старий Лін може керувати в’язницею як своєю маєтністю, бо її зарезервовано виключно для членів «Банди 18-ї вулиці». Рейд на в’язницю в Акапулько (Мексика) кілька років тому виявив, що ув’язненим вдалося «пронести» сто бойових півнів, двох павичів і провести 19 повій. В іншій мексиканській тюрмі ув’язнені розкошували в камері, в якій були кондиціонер, холодильник і DVD-плеєр. Дозвіл бандам управляти в’язницями в такий спосіб обіцяє начальникам в’язниць спокійне життя, що водночас зміцнює злочинців. Якщо в’язень, який приходить до в’язниці Старого Ліна, – не член «Банди 18-ї вулиці», то в ній неодмінно таким стане.

На відміну від цього, у нових в’язницях Домініканської Республіки вони не віддаються конкретним бандам. Натомість кожна зразкова тюрма має зону максимальної безпеки на своєму терені, де подалі від інших тримають ватажків, не даючи їм верховодити. Перше, що ми робимо, коли заходимо до в’язниці Нахайо, – віддаємо мобільники; це ще один захід, покликаний обмежити здатність банд організовуватися. У домініканських в’язницях нікому не дозволено телефонувати, включно з охоронцями, що зменшує шанси потай їх пронести.

Щоб перебувати час, 268 жінок, замкнених у в’язниці (серед яких 38 іноземок-наркокур’єрок), під час моїх відвідин працюють, роблячи свічки, квіткові композиції та ювелірні вироби, що продаються відвідувачам у крамниці сувенірів при тюрмі. Це робиться почасти для того, щоби в’язні не байдикували й трималися подалі від неприємностей. Є й ще одна мотивація. 60 % прибутку від продажу розподіляються між в’язнем і в’язницею, а решта 40 % іде сім’ї ув’язненого. Це частина ширшого плану підтримувати зв’язок із родичами під час відсиджування. Сантана міркує, що люди частково вступають до банд та інших злочинних груп, бо в них у житті немає іншого опертя. Тому він робить усе можливе, щоб зберегти сімейні зв’язки в’язнів. В одному з випадків єдиним членом родини, якого працівники змогли вистежити, був далекий дядько, який жив за двісті миль у горах.