Ієн Макьюен - Спокута

— «...ось питання»,— підхопила вона.— А мені подобаються ваші черевики.

Він виставив ногу, вивчаючи майстерність шевця.

— Так. Від Дакера, на Тьорлі. Там роблять колодку з ноги і тримають її на майбутнє. У них там унизу, у підвальному приміщенні, тисячі колодок, а більшість замовників уже повмирало.

— Жах.

— Я зголоднів,— повторив П'єро.

— Ну гаразд,— сказав Пол Маршалл, погладжуючи кишеню.— Я вам дещо покажу, якщо здогадаєтеся, ким я працюю.

— Ви — співак,— мовила Лола.— Принаймні голос у вас приємний.

— Мило з вашого боку, але ні. Знаєте, ви нагадуєте мені мою улюблену сестру...

— У вас шоколадна фабрика,— перебив Джексон.

Поки на брата не впав лавиною тягар слави, П'єро додав:

— Ми чули, як про це говорили у басейні.

— Тоді нечесно.

Маршалл вийняв з кишені прямокутну плитку десь чотири дюйми на дюйм, обгорнуту пергаментним папером. Поклав її на коліна, обережно розгорнув і підняв, щоб діти переконалися. Вони ввічливо підсунулися ближче. На шоколадці була гладенька тьмяно-зелена оболонка, яку Пол пошкріб нігтем.

— Цукрова глазур, ясно? Усередині молочний шоколад. Витримає за будь-яких умов, навіть якщо розтане.

Піднявши руку, він міцніше стиснув шоколадку, і діти побачили, як тремтять його пальці — плитка тільки підкреслювала це тремтіння.

— Це буде в харчовому наборі кожного нашого солдата. Стандартний комплект.

Близнюки подивилися один на одного. Вони знали, що великих людей не цікавлять солодощі. П'єро сказав:

— Солдати не їдять шоколад.

— Вони люблять цигарки,— підхопив його брат.

— Та й узагалі — чого це солодощі безкоштовно отримають вони, а не діти?

— Тому що вони боронитимуть нашу країну.

— А тато каже, що війни не буде.

— Ну, він помиляється.

Маршалла говорив трохи запально, і Лола заспокійливо сказала:

— А може, і буде.

Він усміхнувся до неї.

— Ми називаємо цей шоколад «Армійська амо».

— Ато — amas — атаt[14],— промовила вона.

— Точно.

— Не розумію,— сказав Джексон,— чому все, що ми купуємо, закінчується на «о».

— Це дуже нудно,— мовив П'єро.— Наприклад, «Поло», «Аеро».

— І «Оксо», і «Брілло»[15].

— Здається, хлопці намагаються сказати,— звернувся Пол Маршалл до Лоли, вручаючи їй плитку,— що не хочуть шоколаду.

Вона врочисто прийняла плитку, а потім, стежачи за реакцією близнят, зиркнула на них поглядом, який означав «так вам і треба». Вони розуміли, що так воно і є. Навряд чи зараз було доречно їм претендувати на «Амо». Вони спостерігали за її язиком, який зеленішав, облизуючи цукрову глазур. Пол Маршалл відкинувся в кріслі, крізь сплетені пальці уважно її роздивляючись.

Він перехрещував ноги то так, то так. Потім глибоко зітхнув.

— Відкуси,— тихо промовив він.— Треба трішки відкусити.

Плитка гучно захрумтіла, поступаючись Лолиним бездоганним різцям, і оголився білий край цукрової глазурі, виявляючи під нею темний шоколад. Саме тоді долинув жіночий голос, який кликав їх знизу, зі сходів, а потім знову почувся поклик, більше наполегливий, уже в коридорі, й цього разу близнюки впізнали голос і мигцем обмінялися здивованими поглядами.

Лола сміялася ротом, напханим «Амо».

— Це Бетті вас шукає. Митися! Тепер — бігом. Бігом, ви, обидва.

Шість

Після ленчу, переконавшись, що і Брайоні, і сестрині діти поїли як слід і пообіцяли триматися від басейну якнайдалі не менше ніж дві години, Емілі Талліс пішла від яскравого світла та пекучої спеки до прохолодної затемненої спальні. Поки що нічого не боліло, але вона бажала випередити небезпеку. Перед очима з'явилися світляні цятки, маленькі шпилькові уколи, неначе крізь зношене веретище зримої реальності просвічувало яскраве проміння. Вона відчувала тягар у правій півкулі, десь угорі; інертна маса кров'яних тілець згорнулася клубком, ніби сплячий звір, та коли Емілі торкнулася голови й натиснула на шкіру, то немов зникла з координат реального простору. Відчуття перемістилося у верхню частину правої півкулі, й подумки вона могла встати навшпиньки й дотягнутися до нього правою рукою. Однак важливо не провокувати його: щойно ледаче створіння зрушить від периферії до центру, як голову проріже нестерпний біль, і не буде жодної надії сьогодні пообідати разом з Леоном і родиною. Він не тримав на неї зла, цей звір, був байдужий до її страждань. Можливо, тепер він кидатиметься як пантера у клітці — адже не спав, знудьгувався, рухатиметься заради самого руху, або взагалі без причини, несвідомо. Вона лежала в постелі горілиць, без подушки, поруч стояла склянка води — зовсім близько, щоб можна було одразу взяти; збоку — книжка, але Емілі знала, що не в змозі читати. На стелі, над ламбрекеном, відбивалися довгі розмиті смуги денного світла — от і все, що прорізало темряву. Вона лежала, смертельно нажахана, знаючи, що над нею зависло лезо ножа, знаючи, що цей страх не дає їй заснути, і єдина надія — це непорушно лежати.

Вона думала про велику теплу пару, що здіймається над будинком і парком, над графствами навколо Лондона, душачи ферми і містечка, і думала про розпечені залізничні колії, якими їдуть Леон з другом, про розпалену спекою чорну ресорну двоколку з відкидним верхом, де вони сидітимуть біля відчиненого вікна. На вечерю вона замовила печеню, але стоїть така задуха, що ніхто і їсти не захоче. Емілі чула, як дерево будинку рипить і ніби розширюється. Чи це крокви всихають? Усе всихає, усе зменшується. Наприклад, Леонові перспективи зменшуються щороку, відтоді як він відмовився від гарної посади, влаштованої йому батьком,— відмовився від шансу отримати підвищення на цивільній службі, натомість воліючи стати скромним клерком у приватному банку і жити в очікуванні вихідних, коли знову можна сісти в човен зі своєю весловою вісімкою. Емілі ще більше злилася б на нього, якби він не був таким радісним і задоволеним у колі успішних друзів. Він занадто красивий, занадто популярний, не вражений жалом незадоволення й амбіцій. Одного чудового дня він може привезти друга, за якого Сесилія вийде заміж, якщо, звісно, три роки у Ґіртоні не унеможливили такого майбутнього — з цією її претензією на самотність, звичкою палити в спальні, а також незбагненною ностальгією за закритою школою і за цими пампушками в окулярах, ученицями з Нової Зеландії, з якими її об'єднували однакові погляди... чи радше однакові проблеми? Кембриджський жаргон: «корпуси», «танцюльки», «проби»; самозакохані теревені, сушіння панталон перед електрокаміном, один гребінець на двох — Емілі Талліс усе це засуджувала, але не з заздрості. Вона до шістнадцяти років була на домашньому навчанні, а