Тоніно Гуерра - Сад забутих плодів

тепер, коли вона вранці дивиться з високих терас маленької республіки, то почувається іноді сестрою того зневіреного божевільного і згадує його крик. Тоді їй теж хочеться кинути в заволочену туманом долину: «Люді, ґдє ви?!»

[13, п’ятниця]

У житті кожної людини трапляється день відкриття всієї краси світу. Потім, навіть якщо проживеш іще тисячу років, чекатимеш тільки на повторення тієї зустрічі з красою світу. Є метелики, що живуть лише одну добу, і той єдиний день життя стає спалахом усіх бажань і їхнього задоволення.

[15, неділя]

Щоразу, коли хто-небудь спрямовує погляд на загадки Всесвіту й розвіює таємниці, що оточують нас, він пускає тріщини в непевній будівлі й посилює мої сумніви, спраглі до сутінків. Що більше сумнівів, то ширші можливості знайти сховок переляканим умам. Я не даю очам зазирати в завулки впевненості.

Буває мої вірші схожими

мені здаються на забуті речі.

Придались би розплетені слова

позбавлені історій як ота

людина при смерті яка

слів не шукає

прощаючись зі світом.

[19, четвер]

Звістка про смерть Мастроянні щойно дійшла до мене в Пеннабіллі, але не вразила ножем у груди, бо я вже кілька місяців на неї чекав страждаючи. Натомість я відчув заціпеніння від того, що нарешті мені відкрилося повне мовчання. Я відчув, як щось розпускається всередині мене, заглушаючи гуки і звуки світу, мов той сніг, що завалив усю нашу долину.

[20, п’ятниця]

Іти на поклик дзвону, що приводить нас до сільського пароха, стояти, притулившись до стіни маленької сільської каплички, імовірно, байдуже слухаючи релігійні речення. Часто заспокоєння приходить до тебе від почуття смирення в слухняності; завжди ж бо простіше перекласти на інших відповідальність за наші прикрощі. Учора ввечері я відвідав монастир Саяно, нещодавно відновлений, де нині порядкують четверо чи п’ятеро молодих ченців із Колумбії. Уважно оглянувши бронзову браму церкви, дар Арнальдо Помодоро, я ввійшов усередину й на тривалий час завмер перед фрескою з зображенням Мадонни, лик якої майже повністю стерся. До мене долинали слова сповіді якогось селянина, переконаного, імовірно, що лункіші слова покаяння видадуться більш переконливими Йому, хто не надто дослухається до смислу наших слів. Вийшовши з церкви, я сів на виступ скелі. Подумав, що слід шукати зло і спрямовувати його проти нашого марнославства й нашого постійного невдоволення. У такий спосіб, можливо, ми віднайдемо цілющу невпевненість.

[21, субота]

А однак ще висіло сонце над хребтами далеких гір на краю долини, коли в повітрі над річкою спурхнули білі метелики. З тераси я добре бачив усі будиночки й середньовічні містечка, які ледь витикалися з дубових лісів, що лежать каптурами на вершинах. Я не випускав із поля зору «сонячного поля», уже зеленого від озимої пшениці — у найперших променях світанку. Несподівано весь цей світ дещо потемнів, і пилок потеплілого повітря став липнути до шкіри. Ті, що мені видавалися маленькими обрідними білими метеликами, миттєво перетворилися на мільйони сніжинок, які вертикально прокреслювали небо. Але за цим неосяжним мереживом так само чітко прозирав звичний краєвид. Сніг падав на мене й на наш сад. Моя дружина вибігла з дому і знову вручила мені старі газети. Ми мусили прикрити ними квіти, зокрема — герань і худенькі кущики олеандрів. Могло видатися, що я згортаю газетні ворочки для бакалійних товарів на продаж. Спускалися сутінки, але долина, вибілена снігом, робилася яснішою й піднімалася в сірому повітрі вже темного неба.

[23, понеділок]

Іде сніг, і мені вибіліюються думки. Хотілось би покинути будь-яку діяльність. Перебирати в руках дерев’яні пацьорки. Невдовзі життя вибухне виснажливими зимовими святами. Хотілось би відзначати їх із простими людьми, що зберегли сором’язливість в очах. З людьми, що нарізають ножем і їдять свій хліб навпіл зі стражданнями. З людьми, які балакають до тварин. Часто трапляється, що розрада й певна ясність приходять до мене від непередбачуваних прикмет і передчуттів, геть випадково. Закручені думки, сповнені таємниці. Вони далекі від нашого зарозумілого раціоналізму. Схилитися, щоб слухати дерева або кострубаті сповіді неписьменної пам’яті. Я часто плаваю всередині «нічного виміру нашого буття», як хтось чудово це визначив свого часу. І тоді я можу покладатися тільки на щось таке, що уникає правил абсолютної логіки. Я добре почуваюся в атмосфері заходу сонця, бо тоді я здаюся собі невід’ємною частиною надвечір’я. Я розливаюся в ньому, як розливаються в повітрі пахощі, розчиняюся, як розтерті художником пігменти розчиняються в олії, перетворюючись на фарбу. Я від усього звільняюся, ні за що не чіпляюся. Може, і краще було раніше, коли в годину заходу сонця я був компактною і твердою субстанцією.

Не пам'ятаю дня

ані години

та наближалося Різдво і я побачив

перо пташине падало з дзвіниці

я зачаровано дивився вгору

неначе то я сам лечу

і тихо так на землю опустився

нечувано легкий.

[27, п’ятниця]

Московське Різдво у спорожнілому готелі «Метрополь» усі лампи, люстри і бра, почеплені на мармур стін, робить схожими на величезні замерзлі сльози. Таксі мчить мене холодними вулицями Москви, і я смакую всю глибину болю чоловіка, що почувається у вигнанні. Проїжджаємо муровані стіни й золоті бані. Сніг приховав усі потворності мегаполіса, залишивши на огляд лише верхівки церков і червонувату цеглу ренесансних мурів.

[31, вівторок]

Від певного часу не полишає мене думка про одну виставу. Її темою є Всесвітній потоп у театрі маріонеток. Розсувається завіса, і на сцену згори спускається біле полотно, на тло якого проектується дощ. Потім опускається іще один такий екран, а тоді ще і ще. Загалом, по черзі опускаються п’ять чи шість сторінок дощу — під гуркіт грому і спалахи блискавок. Над головами ляльок, що зайняли місця в невеличкому партері, теж повисають дощові полотна. Поступово на тих підвішених сторінках вимальовуються силуети найбільш упізнаваних міст світу: Рим, Париж, Нью-Йорк, Москва. На тлі ж полотен, що висять над головами ляльок у ролі публіки, виникають обриси гір і краєвиди. Так само внизу сторінок починає проступати вода — вона прибуває й поступово піднімається, поглинаючи пейзажі й міста, а на поверхні залишається плавати саме сміття. Тоді всі сторінки зникають, злітаючи вгору. Однак ми помічаємо, що вся сцена залита справжньою водою, яка щедро хлюпає просто в залу, до