Роман Купчинський - У зворах Бескиду, Роман Купчинський

знаки давав», і зараз-таки коло стіжка повісили... Або знов коло Галича. В суботу під вечір поліз паламар на дзвіницю, ніби — задзвонити під неділю. Злапали — повісили. Таки під церквою. То, як хтось дав знати, жінка й діти повибігали, просять, до ніг чіпляються, а якийсь нелюд жінку кольбою в груди, аж кров з губи пішла. А дітей копали як щенят. «Муска! Кутя!» — кричали. Вони, видно, ті мадяри, то люблять людей вішати. Злапали були коло Галича щось зо сорок козаків, то геть їх на стовпах попри гостинець повивішували. Аж страшно було їхати... Ех! — крутнув головою дід.— Хіба би Бога не було на небі, а найяснішого пана в Відні, щоби то все присохло на них. Але... що я буду говорити. Скажете: бреше старий, бо сам страху наївся.

Старий замовк і підпер голову рукою та хитався то в одну, то в другу сторону. Хлопці також мовчали. Тільки маленька лампка шкварчала, порскала і слабим вогником освічувала одинадцять голів: десять молодих, одну сиву, як молоко,— а всі похилені.

Врешті Черник перший перервав тишу. Відкинув назад голову і стукнув п’ястуком об стіл.

— А нехай то все шляк трафить. І це має бути ніби своя армія. Банда чиста.

Старий Федорій аж кинувся при тих словах. Підніс швидко голову, немов надслухував. Навислі сиві брови ще більше насупились, а з-під них блиснули грізно очі в сторону Черника. Зжахнувся старий австрійський вояк на таку образу армії, в якій стільки прослужив, з якою були зв’язані всі його молодечі спомини.

— Банда! — повторив твердо Черник і з досади аж термосив себе за волосся.— Тут, у своїм краю, вішають невинних людей як собак. Що то було б на Україні, в так званім ворожім краю!.. Ех, коби дістати в руки такого Загурського... Вже більше не післав би нікого на стричок.

— А я вам кажу, що цісар про тото не знає,— обізвався дід Федорій.

— Все одно, діду, чи знає, чи ні. Йому так представлять справу, що він і пальцем не кивне. А врешті, кому в голові сотня чи дві повішених «зрадників». Але нас це обходить. Сини добровільно пішли на війну, а батьків на вербах порозвішували.

Дід уже не обізвався. Голова помалу знов похилилася вниз і безрадно хиталася то вгору, то вдолину.

— Подумати тепер,— сказав по хвилині Зварич,— що те все, що нам пан Федорій оповів, це тільки маленька частинка великого лайдацтва. Адже таких Загурських чи інших мусить бути більше. Возьміть цілий галицький фронт від Сокаля до Заліщик, скільки польових судів і таких страшних випадків...

— А я думаю, — обізвався «вуйко» Леонтинський,— що воно так трагічно не є. Чому припускати найгірше?

— Бо ви, вуйку, великий дуже австрофіл,— визвірився на нього Черник.

— І не стидаюся того. Я, мій пане дорогий, беру справу не серцем, а розумом. Повісили — лайдацтво. Але це не система, і не можна цього класти на карб цілої армії. Це просто злочин якогось збоченого типа, або трагічна помилка, або, вкінці, шукання за уявним виновником програної.

— І ми маємо на те все дивитися спокійно, правда?

— Я не кажу дивитися. Навпаки, треба з лихом боротися, збоченців унешкідливити, але не так на галай-балай: «Ціла армія банда, йдім додому», або, може, ще щось гіршого.

Черник легковажно махнув рукою — мовляв, все те псові на чоботи — і звернувся знов до діда:

— Пане Федорій, а бачили ви хоч раз, щоб когось суд звільнив?

— Бачив.

— Кого?

— Жида. Не знаю, за що його судили, але викрутився Десь ніби мав сказати, що москалі, певно, його так не обрабують, як австріяки.

— А нашого чоловіка?

— Нашого!?.. Не знаю, не чув.

Черник хотів був щось сказати, але тільки губу отворив, бо в цю мить відчинилися двері і в хату вступив четар Шпак.

— Позір! — крикнув Перфецький, і всі витягнулись. Дід Федорій і собі випростувався як міг та вп’ялив нерухомо очі в команданга.

А четар, усміхнений і ніби ласкавий, підійшов вихилясто до стола і кинув оком на останки вечері.

— О, як бачу, то панове дохарчовуються з приватних складів,— сказав солодко.— А й пивниця, бачу, засібна в різні напитки. Чи рум так само некупований?

Перфецький, до якого властиво були звернені слова, похнюпив голову і ніяково всміхнувся. «Вуйко» Леонтинський втягнув у рамена голову і так смішно заморгав очима, що хлопці мало не порснули сміхом. Але святе слово «Позір!» тримало їх на припоні.

— Спочинь! — закомандував четар.— А тепер відповідайте: звідки це все?

Леонтинський набрав воздуху повну блузу, зробив урядову міну і виступив наперед.

— Товаришу четар, голошу слухняно, рум, під словом чести, купований.

— А кури?

«Вуйко» зробив таку гримасу, що небіжчик був би засміявся, і. салютуючи до голови, звістив:

— Заблукавші.

— Заблукавші — присікся до нього четар.— А до команди сотні заблукалися нині дві молодиці з жалями, що їм пропадають кури і качки.

— Товаришу четар, голошу слухняно, ми про це нічого не знали. Але це мусили бути особи без серця і душі. Жалувати стрільцеві тої дрібки харчевої радости...

Четар Шпак хоч який був строгий і службіст, але не витримав. Розреготався на ціле горло, а рій завторував йому.

— Ну. хлопці, нехай вас біда возьме. Що я вже з вами маю...

Ті слова до решти осмілили «вуйка». Справа, значить, не виглядала так страшно, як здавалося спершу. Швидко відсунув крісло і елегантним рухом запросив четаря сісти.

Шановний пан командант будуть ласкаві зайняти місце. Маю спеціально спечену ніженьку качачу — пальці лизати. Господине! Напитки! — гримнув на Зварича, що глумливо підсміхувався, а сам скочив до рури по м’ясо.

Четар так був спантеличений «вуйковими» примовами, що й на крісло сів, і чарку випив, і до качачої ніжки забрався. Але, як тільки вкусив, щось собі пригадав, бо розглянувся по хаті.

— А де ж той старий Федорій? Щось його не виджу. Тоді й хлопці спостерегли, що діда вже між ними нема. Скористав з замішання і зник, як камфора.

— Добре старий зробив, що пішов, — сказав задоволено четар. — Трохи було б мені неприємно.

І взявся знову до ніжки.

А хлопці раділи в дусі, що командант дався зловити на вудку. Їв «заблукавші» кури чи качки, то й не може робити з цього слідства.

***

Прийшли врешті