Стефанія Лін - Доля чи випадковість?, Стефанія Лін

15

Прокинувшись в обіймах Артема, перше про що думаю – це не правильно. Не правильно, що він так закинув на мене свою ногу. Не правильно, що його рука м’яко притискає моє тіло до його. Не правильно, тому що між нами не тільки ненависть чи образа. Між нами прірва в обличчі його – мого батька – Антона. Сумніваюсь, що Артем зможе дивитись на мене й не думати про те, що його батько зовсім не його. Що Антон проводить свій вільний час зі мною намагаючись надолужити втрачені роки. Я б не змогла. Можливо з часом… але не зараз, це точно.

Друге про що думаю це про те, що він так і не розповів, що у нього за борг перед Фролом і звідки він взявся і як до цього стала причетна я. Як він мав розрахуватись мною: тілом? Душею? Життям? Від цих думок стає погано й образа на Бойко спалахує новою силою.

Між нами океан непорозумінь. Якби моє серце чи тіло не реагувало на цього хлопця, ми не можемо бути разом. Та і я сумніваюсь, що це справді те чого хоче Артем. Голос всередині мене противно нашіптує, що вчорашні дії Артема були викликані егоїстичним бажанням змусити забути пережите.

Обережно знімаю його ногу й руку звільняючись від солодкого полону. Встаю з дивану затримуючи погляд на сонному обличчі Бойко. Темне волосся розтріпане, але виглядає так ніби його спеціально так поставили. Чуб падає на лоба виглядаючи як розплавлене темне золото від сонячних промінців з вікна, що яскраво світять. Важко зітхаю, розуміючи, що мені з цим хлопцем ніколи не бути.

Вмиваюсь у ванній коли чую як теплі долоні обіймають за талію, а губи торкаються шиї. Здригаюсь від несподіваності та аромату який одразу ореолом окутує мене своєю свіжістю. Ковтаю комок у горлі намагаючись стримати тремтіння. Сироти виступили по шкірі від почуттів, що переповнюють мене.

- Добрий ранок. – Голос Артема м'який та ніжний.

Обертаюсь до нього хмурячи очі від недовіри.
- Добрий. Поки ти ще у стані сну я хочу, щоб ти мені розповів про все. Маю на увазі Фрола й ваші з ним борги та все інше. – Складаю руки на грудях показуючи, що я не відступлю і хочу почути й знати справді все.

- Добре. Але може спочатку чаю?

- Я не впевнена чи тут є ще чай якщо чесно.

- Зараз і перевіримо. – Відповідає й занадто позитивно як на мене прямує у кухню. – Навіть не думав, що така маленька квартира може бути такою затишною.

Прочищаю горло щоб відповісти та не знаю що сказати. Його веселий настрій зранку збиває з ніг. Я не очікувала, що в у нього в очах можуть танцювати веселі іскорки.

- Знайшов. – Радісно вигукує й ставить на стіл дві чашки з пакетиком чорного чаю всередині. Ставить чайник на газ й сідає навпроти підперши голову рукою.

- Лір…

- Почекай. – Перебиваю. – Я не розумію твого веселого настрою після вчорашнього й так само не розумію, чому ти так змінив своє відношення до мене, але я все ще чекаю пояснень.

- Саме збирався все пояснити. – Погляд одразу стає хмурішим й з'являється невесела посмішка.

- Добре. Я слухаю.

- У Фрола є щось типу підпільного ігрового клубу: покер, блек-джек та інші ігри. Клуб знаходиться за містом в зачиненому будинку з високим парканом, охороною й відеокамерами. Тільки ставки там не фішки (гроші), ставки чуже життя. – Втягує повітря в легені й сумно дивиться на мене. – Спочатку, коли я тільки туди потрапив з Єгором та – запинається – блондином – Сашею, який обізвав тебе повією, нам, як новачкам дозволили грати на фішки відповідно за столом для новачків. Але я дуже хотів потрапити за зачинений полог важкої тканини де гра ведеться на життя. Ну й потрапив.

Здивовано дивлюсь на Артема відкривши рота. Боже, що це ігри такі на чуже життя? Як взагалі життя може бути ставкою у картах?!

- І що далі?

Артем вимикає чайник й наливає гарячу воду у чашки. З якимось відстороненим обличчям спостерігає як пар від чаю підіймається доверху, а потім продовжує.

- Вигравши велику суму у покер я попросив Фрола пустити мене в ту кімнату де життя інших людей було ставкою. Я знаю, що це низько й не робить мене кращим у твоїх очах, але я був настільки зломлений новинами про свою сім'ю, що все чого хотілось на той момент – це зламати інше життя. Я відчував як лють, гнів, ненависть вирує у мені ураганом. Фрол не відмовив. Пояснив правила й сказав, що якщо хтось про це дізнається я не жилець.

- Але ж ти знав про це. Значить це не таємниця.

- Знати Ліро й бачити – це різні речі.

- Ну а Єгор і Саша де були?

- За пологом їх не було. Вони не приймали участі в цьому… В руйнуванні чужих життів.

Відпиваю чаю трохи обпікаючи язик.

- Продовжуй.

Артем винувато дивиться в мої очі й починає розповідати далі. З кожним словом його голос стає все тихішим.

- Спочатку я вигравав. Було весело полювати на інших дівчат. Ми просто грали. Нічого не робили. Ніхто їх не ґвалтував і не бив. Ми просто відстежували їх на території яку обирав Фрол.

- Це були програні дівчата іншими гравцями?

- Так. І всіх спіймав я. – Артем відвертається від мене й довго дивиться у кухонне вікно спостерігаючи за зірвавшимся вітром, який ганяє жовте листя у повітрі. – Я отримував задоволення уявляючи який страх вони переживали. Після того, як вони опинялись у моїх руках я передавав їх Фролу.

- І що з ними було далі, Артем? Ти думає він їх відпускав?

- Тепер знаю, що ні. Я…. Боже… Це так підло й ганебно.

- А полювали на них ті хто виграв?

- Так. Програвший не приймав участі. Програвший тільки казав на кого буде полювання й дзвонив дівчині, щоб та приїхала в призначений час в обрану Фролом місцевість.

- А потім? – Пошепки питаю. – Ти програв?

- Так. – Відповідає й схиляє голову до низу. – Я запропонував тебе. Під впливом постійного алкогольного сп’яніння і ненависті до всього навкруги я думав це найкращий спосіб помститись тобі.

- Ти сказав телефоном, що не звинувачуєш мене у тому, що трапилось. Я не повірила…Але я хотіла тебе побачити, зрозуміти, що з тобою коїться. – Мій голос тихий й пустий. Та й відчуваю себе спустошено після почутого. Інтуїція підказує, що Фрол не зупиниться. Я бачила його обличчя, бачила цю довбану гру. Тепер я і Артем мішені. – І чому ти приймав учать у полюванні на мене?

- Я знаю Ліро. Пробач. Немає таких слів які б допомогли мені загладити свою вину, але я покажу тобі, що був не правий. А брав участь, тому що ми з Фролом – запинається – ну ми ніби здружились і я йому розповів майже все.

- Артем, слова не допоможуть. Ти підставив моє життя під приціл. Ти ризикував не тільки собою, а ще й мною. Навіть батьком. Що буде, коли Антон дізнається?

- Я знаю. Я все виправлю.

- Як?! – Гірко сміюсь. – Як можна виправити таке? Фрол буде…

- Він тебе не чіпатиме.

Бойко підіймає обличчя й довго дивиться у мої очі. Веселі ранішні іскри вже потухли. Тепер все, що там видно це тривога, сум, відчай.

- Ліро, відповіси чесно на одне моє запитання?

- Так.

- Ти відчуваєш щось до мене? – Слабким тоном питає.

Одразу ж розгублююсь від такого питання. Я не очікувала, що він взагалі про таке може запитати. Деякий час мовчки його розглядаю, роздумуючи, а що я відчуваю ? Він мені подобається. Це так. Я млію від його аромату та тембру голосу. Я розпливаюсь в калюжу від дотиків й поцілунків. Мене хвилює його життя. Я нервую від того, що йому боляче. Моє серце болить коли його болить. Душа тремтить й захлинається метеликами в його присутності. Напевно я закохана у нього. Але чи це правда чи я сама себе обманюю? Не знаю навіть якщо чесно. Артем подобається мені, і більше ніж будь-хто колись подобався у житті. Хвилювання за його долю й почуття теж є. Але його вчинок… Через те, що він ризикував моїм життям…Боже…Я не готова до такого питання. Що відповісти?

Бойко бачить напевно всю гаму емоцій на моєму обличчі, тому що повільно торкається його й шепоче:

- Можеш не відповідати. Краще я скажу.

Підсувається ближче до мене поки я ніби оніміла.

- Ти мені подобаєшся Ліро. Не просто подобаєшся. Мені здається, що я закохався у тебе ніби підліток. Я знаю, що всі мої вчинки вказую на зворотне, але це є правда. Також, я знаю, що мої слова тобі цього не доведуть, але я покажу вчинками. Обіцяю, що все виправлю.

Гладить мої руки, ніжно стискаючи у своїх.

- Я… Пробач Артем. Я не знаю, що сказати. Це несподівано. І я не можу забути, що ти зробив. Потрібен час.

Посміхається й торкається своїми вустами моїх. Легко та ніжно немов дотик пір'їнки. Не відсторонююсь, але й не підсуваюсь ближче. Почуття, що топлять мене у собі різні: від негативних до позитивних. Це важко. Важко удавати, що все добре, коли знаю, що це не так. Та я не можу ніяк не реагувати на нього. Душа й серце тягнуться до Артема.

- Ти знає, що прогуляла університет? – Весело питає й відпускає руки. Відсувається, бере чашку із чаєм відпиваючи гарячу рідину.

- Ти теж. – Відповідаю, вирішивши відкинути все сказане на другий план та подумати про все це пізніше, тоді коли зможу заспокоїти швидко калатаючи серце від поцілунку й зізнання.

- Артем, думаю це все ми маємо залишити в таємниці. Фрола й все інше.

- Звісно. Ми будемо мовчати. Обіцяю, що розберусь із Фролом. Твоєму життю нічого не загрожує.

- Я б хотіла, щоб із Фролом розбиралась поліція. Можливо зробити анонімний дзвінок їм і розповісти все?

Артем починає сміятись.

- Ліро, потрібно зав'язувати із переглядом американських фільмів. Наша поліція навіть пальцем не ворухне.

- А я думаю потрібно спробувати. – Ображено відповідаю.

- А я думаю потрібно спробувати дещо інше, раз ти не проти наших поцілунків…

- Я проти. – Виставляю руку вперед зупиняючи його.

- Ага.

Артем підіймає мене на руки й несе на диван у кімнаті. Обережно кладе на нього й розміщується зверху. Повільно проводить язиком по моїм вустам уважно спостерігаючи за реакцією на це. Вдоволено всміхається не помічаючи опору й занурює поцілунок глибше граючись із моїм язиком. Руками ніжно торкається мого обличчя. Здається, що впивається нашою близькістю – це останнє про що думаю, до того, як мій розум повністю губиться у гаммі почуттів.

Бойко спускається нижче, торкаючись гарячими губами оголеної шкіри живота. Ніби струмені току від цього проходять по тілу.

- Я знаю, що не заслуговую цього, але ти така гарна. Пробач мене. Я буду вимолювати твого прощення вічність, якщо буде потрібно. Якби я знав, до чого це приведе вдарив би сам себе ще влітку.

Тепло від почутого розливається в середині мене латаючи рани на душі. Розумом не вірю Артему, але серцем я повністю його. Біль за те, що він пережив, за його біль тривожить моє серце. Я розумію, чому Бойко так себе поводив. Справді розумію. Від зради батька, хоч і не навмисної, Артем просто втратив розум. Будь-якій людині важко, коли все що їй звично, все що вона любить – ламається.

Телефонний дзвінок перериває мої думки й поцілунки Артема.

- Так. – Відповідаю. Дзвонить Антон.

Від почутого телефон випадає з рук. Сльози водоспадом починають текти з очей. Серце майже зупиняється.

- Що сталось? – Стривожено питає Артем.

-Мама… - не закінчую речення й схлипую.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно