Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

Дуже живо й дуже галасливо відбулися привітання. Не побалакавши ще як слід, найшли десь уже й причину до найсердечнішого сміху. Розділились коло двох столів і посідали. Лена немов знов зрослася з Зонею, а молодий урядник і собі сів біля них, веселий і ласкавий до Зоні, хоч Лена горнеться більше до нього.

Побачивши мене, що стою ще нерішена, до кого прилучитися, Зоня обзирнулася довкола себе.

– Де Василь дівся? – спитала бистро. – Василю! – кликнула нетерпеливо, а трохи згодом віддалилася від нас, розглядаючися на всі сторони живо.

Відчувши, о що річ іде, мені стало ніяково, і я була готова підійти до панни Марії, але тут схопила мене Лена за руку.

– Пожди, – мовила, – не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З ним лучче забавишся, як з панною Марією, він і так казав мені колись-то, що рад би тебе пізнати. Панна Марія розбесідувалася так живо з професором Лорденом, що було би нечемно переривати їм бесіду!

– А я таки піду до неї, – відповіла я холодно. Я вже зрозуміла, чому й вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого з Орядином. Вона не любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до неї. Зоні вона не боялася, бо була гарніша від неї. Тепер вона держала так сильно мою руку, мов кліщами.

– Яка ти! – сміялася на силу[19]. – Мабуть, нинішній комплімент Лордена, що подобаєш з твоїм волоссям на Лореляй, сподобався тобі так, що ти хотіла би його ще раз почути? А от дивись, там вже іде Зоня. – І справді почувся десь Зонин голос біля нас.

– Я би лише рада знати, – гомоніла вона, – чому ти нас покинув!

– Невже ти за моїм товариством скучала? – чути було відповідь трохи іронічну.

– Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталією Верковичівною. От що! З нами ти й так нудишся.

І в тій-таки хвилі станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспіли промовити до себе хоч слово, зникли всі троє так скоро, як би в землю запалися.

Ми осталися самі.

Я була змішана й не знала, що промовити. До того здавалося мені, що тітка, котра недалеко сиділа, підслухує кожне моє слівце, слідить за кожним моїм рухом і загомонить кожної хвилі по-свому на мене. Та цим разом я, мабуть, помилилася. Саме в цій хвилі розлягся вимушений сміх її, а з ним злилося і вуйкове добродушне, широке «ге-ге-ге!» Забава лилася там, очевидно, веселою струєю, й мені не було чого боятися.

– Не погуляти б і нам трохи по саду? – спитав він, запинаючи свої рукавички надто скоро.

– Добре! Ходім!

І ми пішли вільною ходою вперед, більше розглядаючись, як бесідуючи. Переходячи попри наших, задержався він на хвильку, бо панна Марія хотіла йому щось сказати.

– Відшукайте, Василечку, Зоню, бо я її ніде не бачу. Як забралися всі троє, так і пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в своїй легкій одежі.

– Лишіть їх, панно Маріє! – перебила тітка скоро. – Лишіть їх! Не знаєте? Молодіж чується свобіднішою, коли не бачить надзорців над собою! Нехай бавляться! Лишіть їх, пане Орядин!

Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрі закрався на силу усміх. Мені говорила тітка неустанно, що оставатися дівчатам без старших в товаристві молодих мужчин – то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут…

– Еге! пане Studiosus![20] – почувся десь за моїми плечима немилий голос професора Лордена. – Це справді ви, Орядин?

– А я, я! – відповів цей, обзираючись з немалим зчудуванням і мов немило вражений.

– Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте їй (він кивнув головою на мене), тій Лореляй, рам'я[21]?

– Які вже в вас дивні вигади, пане професоре! – вмішалась тітка. – Вже цілком перехрестили нашу Наталочку… ха-ха-ха!

– Еге, гм, еге! – воркотів він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуса і не зводячи з мене ані на хвилину своїх блискучих малих очей.

Відопхана тітчиним сміхом і тим його поглядом, відвернулась я від цілого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинився й Орядин біля мене.

– Їй-богу! – говорив, ступаючи скоро поруч мене, – і не надіявся ніколи побачити тут оцеї мумії з Р. Що він тут робить?

– Він у нас. Приїхав на кілька днів до вуйка. А ви знали його теж давніше?

– Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавиділися – страх! Я його за те, що «пік» за греку[22], а він мене, як говорив, за мою «зухвалість». Як же він вам, подобається? – І при цих своїх послідніх словах розсміявся сам.

– Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочім, не люблю оставатися з ним сама.

Він усміхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.

– Причаєного, кажете. Це було би ще о нім лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того, консерватист до смішності. Не знаєте, чи живе ще його жінка?

– Живе. Але він жалівся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.

– Бідна! Вона була така гарна й така лагідна. Він коли тільки прийшов зі школи в злім настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопці, всі о тім знали. Вже замучив її, мабуть, зовсім; їй і так не було багато потрібно, вона була ніжна, мов та павутинка…

– Вона має бути далеко молодша від нього, – споминав вуйко.

– Молодша. Він оженився трохи пізно. Чи ви розмовляли з ним довше?

– Ні, а потім… мені не хочеться того слухати, що він мені говорить!

– Він зве вас Лореляй, – закинув Орядин.

– І не мав що ліпшого придумати! – відповіла я мимоволі сердито. – От… німець!

Він усміхнувся.

– Не говорити б нам ліпше о чім іншім? – спитала я.

– I я так думаю. Не люблю про нього згадувати. Може би, ми де-небудь сіли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.

Саме проти нас, під кущами турецького бозу, стояла лавка, з світлом поруч. Там ми усіли, замовкли.

Довкола нас гамір, музика, розмови, сміхи, а ми наче поніміли. Він зняв мовчки капелюх з голови і відгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собі.

– От що тепер сказав би я до хвилини… – обізвався він.

– Що? – я глянула на нього спокійно, вижидаюче.

– Сказав би: тривай іще, ти така гарна!

– Чим гарна?

– Тим, що переживаю її з вами.

Я не відзивалася, а він, потрохи зворушений, говорив далі:

– Другий просив би вас в тій хвилі о прощення, а я, користаючи з кожної хвилини…

– Чому о прощення? – перебила я йому, здивована.

– Ну, за моє здоровлення колись-то, коли я вас не пізнав перше по законах етикетальних, а так лише.

– З чутки? – Це слово вимовила я