Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

всяка інша гидота в цьому житті. Але цього вечора я був вразливіший: трохи захмелілий, трохи стривожений, трохи жорстокий від того панцира, якого я одяг на себе. Тому він дратував мене. Мені пригадалося, як про нього розповідають з насмішкою і майже захоплено, що він уже рік — коханець багатого купця Фейза, трохи задля того, щоб мати сильного захисника, але найбільше, щоб узяти його дочку з багатим посагом. Не знаю, чи він хоче спочатку задобрити батечка, а потім як винагороду зажадати в нього дочку, а чи буде й далі ткати на двох верстатах, — усе може бути.

Але знаю, що він мені гидкий, від його усмішки мене нудить, і я хотів, щоб він пішов собі геть, тому й намагався розізлити його. Але він і трохи не показував, що сердиться, хоч добре відчував запах чужих слів і знав, на що я натякаю, кажучи про його приховані вади.

Мене цікавило, що ж він зробить, — я був по-п'яному доскіпливий. Чи змушу його скинути із себе маску вдаваного спокою і він почне червоніти, злоститися, кричати, схоче вколоти мене зневажливим словом? Чи стане зі мною про щось сперечатися, щоб тільки показати свою вищість? Хай тільки спробує! Не боюся ні його мудрості, ні його становища: мої докази сильніші, бо вільні; моє слово сміливіше, бо мені нема чого втрачати. Я задоволений своєю вбогістю.

Але він був непохитний у своїй люб'язній зверхності.

— А які ж то вади я приховую? — запитав він весело.

— Ті, про які ми не знаємо. Хіба є людина без вад?

— Виходить, що є. У мене нема жодної вади.

Спокійно дивиться, спокійно говорить, нахабно бреше.

— Я й не знав, що є така людина.

— А що тут дивного? Бог нас сотворив, і воля його, щоб я був такий, який є.

— Безгрішний?

— Без гріховних вад.

— Думаю, це ти не серйозно?

— Цілком серйозно. Хіба ти не віриш у божу волю?

— Відповідальність і за зло, і за добро перекласти на божу волю — це означає наперед виправдати себе. Дуже розумно. Бачиш, на війні в одного обозного зник тютюн, призначений солдатам. Допитують його, а він усе твердить, що загубив і що це воля божа. Але він продав його, так доводили свідки, бо любив випити. Отже, й те, що він любив випити, це теж воля божа?

— А хіба ні?

Він спокійний, веселий, трохи насмішкуватий, нічим його не діймеш. Мене розбирає лють.

— Дурниці! Чим більше святих заслонів, за які люди ховаються, тим більше простору для людського зла. Людина завжди вигадає причину поза собою, щоб уникнути особистої відповідальності й вини. Це заохочення до загальної безвідповідальності. Горе людству, доки триватиме так.

— Ти хочеш сказати, що кожен сам визначає, що таке добро, а що зло?

— Звичайно! І жодне зло не стане добром від того, що його схвалює більшість.

— І оборона теж зло? Наприклад, оборона віри?

— Оборона — це часто напад.

Зафранія не переставав усміхатися. З чого він зроблений? Це сила чи нечутливість?

— Неточно, але цікаво, — сказав він без злості.

Узяв мене під руку й повів убік. Можна було подумати, що ми найкращі друзі.

— Добре, що тебе люди не чули.

— Ти гадаєш, я боюся? Що думаю, того не приховую ні перед ким.

— Тобі й нема чого боятися. Але це не гаразд. Шкідливо. Могли б тебе неправильно зрозуміти.

— Мені байдуже, як мене зрозуміють.

— А треба, щоб тобі не було байдуже. Тут наші найкращі люди.

— Найкращі? А ти бачив прапороносця Мухарема, коли йшов сюди? Найкращі люди, можливо, з голоду пухнуть або вмирають у в'язницях.

Тоді лише з його радості, на яку він накинув маску нібито зніяковіння, і з гробової тиші, яка раптом запала, я помітив, що він нічого іншого й не хотів, тільки щоб я сказав ці слова! Тому й завів мене до середньої кімнати, а я й вуха розвісив, тому й під'юджував мене, розраховуючи на мою п'яну нестриманість, щоб я розпустив язика, як дурень.

Слухали ображені, потемнілі, зловісні, Мула Ібрагім вертів миршавою шиєю, ніби йому в горлі застряг живий вугор.

Але мою дурість ніщо вже не могло зупинити. Підсліпуватий шахрай помилився, якщо думав, що я злякався й почну задкувати. Я нічого поганого не сказав. І вони це знають.

Я вів свою мову далі, тепер уже мусив. Не боюся, але хочу пояснити, що я думаю. Треба, щоб хтось це сказав. Не можемо всі нескінченно мовчати.

Не бажаю нікого образити (сказав я лагідніше), але мене тяжко вразило становище й доля старого прапороносця. (Раптом мені здалося, що я виправдовуюся — із страху. Гордість мені підкинула різкіші слова). Чи прапороносець гірший від нас отут? (І це поступка! Я хотів сказати: від цих отут! Ах, бідолахо!) А скільки є таких, як він! Ми не думаємо ні про живих, ні про мертвих. (Отак, отак, правильно! Треба правду їм сказати!) Життя народу — це голод, кров, муки, убоге животіння на своїй землі і безглузде вмирання на чужій. Усі мої товариші під Хотином погинули, мов собаки, самі не знаючи за що, як і тисячі інших нещасних. А якби повернулися, може б, простягали руку, як пропороносець Мухарем. Це не добре, коли ми думаємо тільки про свої вигоди.

Мула Ібрагім проковтнув вугра і тепер гикав, увесь посинілий.

А я знав, як тільки закінчив говорити, що намолов безліч дурниць без усяких підстав і потреби.

Джемаль Зафранія й не сподівався, що його підступна помста за образу буде така вдала. Але я не мав уже куди дітися, і каяття не допомогло б. Хай їх чорти заберуть, виставив себе йолопом, але сказав, чого вони давно не чули.

Гарно ж удалася моя спроба досягти чогось кращого в житті!

Деякі рвонулися до мене з кулаками — молодші й нижчі за становищем, ображені і за себе, і за тих, сильніших.

Джемаль Зафранія заспокоїв їх і вивів мене надвір.

— Навіщо тобі це було потрібне? — докірливо запитав він.

— Не мені, а тобі потрібне. А зараз щезни, доки я не відлупцював тебе.

Мій доказ йому видався переконливим, і він, не гаючись, вернувся в будинок.

Зустріла мене ніч без місяця — ще не зійшов. Рано закінчилася моя вечірка.

Ось так, сталося.

Чиї слова говорив я там, перед тими насупленими людьми? Може, й свої, але я їх ніколи не промовляв так різко, навіть наодинці з самим собою. Були в мені, безперечно, і слова, і думки, бо звідки б я їх узяв, як