Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

із сапою в руках. На городній межі – кіт Рижик (усі руді коти в матері були Рижиками, а не руді – Мурзами), під кущем порічок – банка з водою. Цілісінький день із сапою, без роботи жити не могла. І ще одне: ніколи ніякої суєтності, скарг на старість, на болі, нарікань на життя. Навпаки – до останнього джерело оптимізму, впевненості та внутрішнього спокою для рідних і близьких, для всіх, оаза доброти і радості для внуків і правнуків.

Бачу її – таку роботящу, рідну, дорогу, близьку… і таку безкінечно далеку. Прошуміло життя в боротьбі з його стихіями, здебільшого породженими людьми, облетіли цвіт і листя, й що залишилося від нього? Пам’ять? Думаю і не можу осягнути. Якби вмів, написав би поему про матір. Не вмію. Якби був розумніший, віддав би їй за все ласкою ще за життя. І цього не зробив. Пам’ятайте про це.

Бо – не вернеш, не вернеш!

Образки

Я прокинувся. Розплющив очі. І тієї миті мені відкрилося віконечко у світ. У далекий світ дитинства. І бачу я світлий-світлий день, мати порається біля печі, двері розчинені і я вибігаю на ґанок. Я осліплений білим сяйвом. Це перший сніг в моєму житті. Я кричу і босими ногами біжу по снігу. Мені радісно і весело, я верещу від захвату, мені здається, я лечу. Але вибігає мати і хапає мене на руки. А мені здається, я й далі лечу, я таки й справді лечу в світ від тієї миті.

…Я сиджу на березі річки Удай (весною вона тече бадьоро, влітку ледь-ледь, тихо) на греблі, колись тут був міст, а тепер у воді стримить тільки декілька чорних паль. Хлопці вже по той бік на лузі. Врешті, я відважуюсь, і бахкаючи руками й ногами по вод, пливу, вилажу на тому березі радий і гордий – переплив. Ширина річки тут не більш як п’ять-сім метрів, але глибоко. Біжу до хлопців, бредемо у травах попід руки, полохаємо крячків і чайок. Знаходимо гнізда, повні яєць, одне розбиваємо: яйця свіжі чи вже насиджені? Я ж весь час думаю, що мені вертатися, пливти назад. Але так само відчаююсь і пливу назад. На березі сидять дівчата-дівки – я прикриваюcя долонями й шмигаю повз них. Одна повновида, грудаста – Поля – каже:

– Що там ще прикривати.

Я присоромлений, принижений до краю. Хапаю штанці, натягаю. О, ті штанці: я вчителів син і в мене вони короткі, до колін, в усіх хлопців довгі – у латках, дірках, але довгі, а в мене отакі дитячі, від яких гину від сорому, намагаюся скорше їх подерти, може, тоді куплять такі як слід.

До греблі під’їжджає підвода, двоє дядьків розмотують волочок, затягають канавою попід греблю, витягають – повне відро карасів, золотистих, круглих, справжніх. І вдруге, і втретє – тепер рибу висипають в мішок. За пів кілометра інше велике чистоводдя – широке-широке, до половини мілке. То наш осілок, наш рай, все літо ми не вилазимо з води. У багатьох місцях заросле водяною кропивою, а в ній гибіль раків. Піднімаєш двома руками кропивку, а вони ляпають хвостами, хапаєш однією рукою, і – в торбу, що на шиї. Ловлю я, ловить мій старший брат. Раки водяться і в кручі берега, в норах, великі-великі, але ми боїмося засовувати туди руки, бо як вхопить клешнею… Увечері батько ставить на двох цеглинах чавунок для «свинячої» картоплі та варить раків. Ми втрьох ласуємо, мати не їсть – бридує.

На тому плесі біля берега черідка човників-плоскодонок, їх посувають, відпихаючись од дна довгими жердинами – бовтом.

Далеко-далеко по той бік синіє ліс. Весною парубки та дівчата сідають у ті човни і їдуть у ліс по проліски, кохатися, драти на купинах гнізда диких качок і гусей. І мене котра-небудь з дівчат посадить до себе на коліна. На тому самому плесі дядьки замочують колеса возів, вози затягують у воду і кидають. Ми пірнаємо з возів. Одного разу я підпірнув під воза і застряв там. Смикаюсь-смикаюсь – ні руш. Злякався в усмерть, наковтався води, – вирвався. Воду виливають з вух так: ремінець зі штанів натягують петлею на голову, на вуха, а вільний довгий кінець пропускають руками: «вилий воду на колоду».

Я намагався бути таким, як інші хлопці. Хоч це не завжди вдавалося. Я був наповнений Майн Рідом, Стівенсоном, Жюль Верном – мати якийсь час працювала бібліотекарем, і мені доступ до книжок був вільний, однак я намагався не показувати своєї «вченості» і, з завмиранням серця, ліз на тонкі, але дуже високі Баньківські сосни до кибчикових гнізд, а сосна під тобою гнеться, здається, ось-ось вломиться, ганявся з палицею за собачою тічкою, лазив у сад до дядька Красновида і на баштан по кавуни. Одного разу ми з хлопцями втрьох залізли на яблуню, а дядько не став нас збивати тичиною, а прив’язав під деревом злющого-презлющого пса Полкана, а сам пішов геть. Був серед нас хлопець на прізвисько Пердилка, безбатченко, відчаюх і хуліган, він був всім за приклад всього найгіршого. З ним ніхто не насмілювався навіть навкулачки. Крім того, він був єдиний, хто міг пустити з пісюна струмінь вище воріт. Але ж був і підступний. Підмовивши всіх піти рвати дядькові яблука, сам потихеньку залишився, пішов до Красновида й постукав у вікно: «Дядьку, у вас яблука крадуть». Ото тоді ми й сиділи на яблуні, під якою дядько прив’язав Полкана. Як доросли ми до війни, він пішов в загін до партизанів, хоч був ще малий, вони посилали його в місто і на залізницю на розвідку, й одного разу він поцупив у німця гвинтівку, але це побачили, хлопця схопили і розстріляли.

Страх – він ще кожному багато років сидітиме на плечі, а все ж у дитинстві він легший, скороминущіший. А потім була війна з відступом з колгоспною худобою (увесь день на конячій хребтині), з німецькими літаками над головою, панічним відступом наших військ, перемішаних з гуртами біженців і худобою, поверненням додому, окупацією з голодом, копанням закупами городів до кривавих мозолів, за якими кривавилися наступні, виготовленням гребінців з дюралюмінію, відідраного зі збитих радянських літаків – по десять базарних яєць за один гребінець, з партизанами вночі та німцями вдень, самогоноварінням на продаж, щоб вижити і багато іншого; все це я як зумів описав у повісті «Вогні серед ночі».

Для мене все це, сьогодні, я думаю, крім гірко-негативної сторони, мало й позитивний бік: я пізнав по чім ківш лиха, як важко людині виживати, як їй доводиться тяжко працювати, – останнє – працювати, згодилося в подальшому