Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

Нехай тільки пощастить з тим планом, що він надумав. Нехай тільки хлопча поцупить сьогодні вночі грошву, тоді він буде на коні!..

Хлопча — це він мав на увазі Лейбку, якого весь час шукав поглядом і не міг знайти. Всі тепер тут, на подвір'ї. Всі діти Рафаловича, сини й дочки, невістки й зяті, мамка й касир, якого Лейбка прозивав Щастя й Радість, навіть стара бабка вийшла глянути гострим оком, як пакується театр, а заразом простежити, щоб, бува, крий боже, помилково не вкинули чого-небудь у буду... Тільки Лейбки не видно було. Гоцмах не тямився від розпачу. "Мало що буває,— думав він собі,— може, хлопчисько передумав, що тоді буде? Пошиється в дурні Гоцмах. Йолоп над йолопами — ось хто він буде. Залишиться чистильником чобіт у Щупака. А може, йому доведеться одружитись з отією холерою Етею-Двойрою, щоб погибель прийшла, владико небесний, на них усіх ще цієї ночі! Щоб вони не дожили виїхати звідси! А як виїдуть, то щоб зламали собі руки й ноги та н,е дісталися туди, куди їдуть!.."

— Гоцмах, чого ти там бурчиш? Якого біса?

— Я не бурчу, я вивчаю свою роль.

— Знайшов час вивчати роль, згорів би ти, дурню! Йди сюди.

— Амінь, бажаю вам того самого. Іду-іду! — промовив Гоцмах, кашляючи й оглядаючись на всі боки,— ану ж. може, побачить Лейбку.

Розділ 36

ШОЛОМ-МЕЇР МУРАВЧИК ВИГОЛОШУЄ ПРОМОВУ

Даремно того суботнього вечора зібралося на подвір'ї багатія все містечко, щоб проводити єврейський театр з пошаною, як годилося. Шолом-Меїр кілька разів сказав їм виразно, і навіть вилаяв, що даремно чекають, бо не дочекаються, треба ще дуже довго пакуватися. Проте голенеш-тинським прихильникам театру і за вухом не свербіло. Вони знали з досвіду, що то марні балачки: все має свій кінець, і пакування теж коли-небудь та скінчиться. Дурниці! Театр повинен виїхати з подвір'я хоч би що. Але як може виїхати єврейський театр з Голенешті просто так, без того, щоб половина містечка не проводжала його?

Це аж ніяк не подобалось директорові театру та його флігель-ад'ютантові Шолом-Меїрові Муравчику. Для їхнього великого плану, який вони собі намітили, все мало бути зовсім інакше: щоб ніхто не був присутній під час їхнього виїзду. Що ж робити? Що сказати їм? Шолом-Меїр уже доволі сказав. Сваритися з цілим містечком не можна. З цього може вийти скандал. А тут, навпаки, треба, щоб була тиша, абсолютна тиша. Вони мають здійснити дуже делікатну роботу на Синагогальній вулиці.

У Шолом-Меїра виникла щаслива думка (він таки дипломат!). Шолом-Меїр видерся на високий віз і виступив перед присутніми з промовою, можна сказати, з цілим спічем:

— Шановне товариство! Мої панове й дами! Від імені директора єврейсько-німецького театру й від імені цілої трупи я маю честь скласти перед вами, шановне товариство, нашу найглибшу подяку за вашу симпатію, яку ви виявили до нашого театру. Весь час, поки ми перебували у вашому місті, театр — я можу це сказати з гордістю — ніколи не був порожній. І не тільки зсередини, а навіть ззовні він завжди був обложений. Це свідчить, що ви розумієте, як треба шанувати мистецтво, і що ви цінуєте єврейський театр. Мій обов'язок попросити у вас пробачення за те, що я, можливо, де з ким грубо поводився, вилаяв кого-небудь, вигнав з театру чи оббризкав холодною водою. Людина не ангел. Не знаю, як ви, але я запевняю вас, що наш театр ніколи не забуде вашого Голенешті.

Шановне товариство! Наш театр від'їжджає звідси і, можливо, на досить довгий час. Нам було б дуже приємно, якби ви могли відзначити бучними проводами наш від'їзд. Але мені дуже прикро, що мушу вас розчарувати: не всі зможуть це зробити, бо до схід сонця ми не зрушимо з місця. Якщо ви справді хочете зробити нам приємне, ідіть додому спати, а завтра на світанку приходьте сюди, ми будемо вам дуже раді.

Ефект промови Шолом-тМеїра був надзвичайний. "Шановне товариство" вчинило промовцеві нечувану овацію. Нескінченне "браво" лунало на подвір'ї, але цього виявилось не досить, тоді почали гукати "ура". Але й цього здалося публіці замало, й усі почали гукати й викликати Гоц-маха: "Гоцмах! Хусида! Гоцмах! Гоцмах!"

Шолом-Меїр Муравчик знову скочив на воза й попросив пробачити "шановне товариство", бо даремно вони гукають і галасують: Гоцмах більше не виступатиме й не співатиме. Театр закрито.

Галас після цього пояснення не поменшав. Навпаки, на п'ятдесят процентів став більший і дужчий.

Шолом-Меїр Муравчик побачив, що добром тут нічого не вдієш. Тоді він змушений був вдатися до старого засобу, що безліч разів ставав йому в пригоді,— до оббризкування. Він мусив видобути з-під декорацій шланг і почастувати струменем холодної води все "шановне товариство". Чудовий засіб! За якихось дві хвилини подвір'я спорожніло, а з "шановного товариства" не залишилось, можна сказати, ні душі.

Тільки тоді Шолом-Меїр Муравчик почекав ще якихось дві години, і коли містечко зовсім угамувалось, директор Щупак зібрав акторів, запросивши також музиканта Єхіела та інших, і всі подалися до винного льоху випити по склянці вина та закусити горохом, щоб розважитись, як сам бог велів.

Трупа була вкрай здивована з того, що їхній директор раптом так розщедрився. Не інакше, "ведмідь у лісі здох!.." Він раз у раз замовляв нові пляшки вина, сам пив і припрошував присутніх:

— Нічого не скажеш, добре вино. Послухайте, діти, наливайте й пийте!

Коли вино полилося річками, наш Шолом-Меїр Муравчик залишив усіх в льоху, а сам, вислизнувши, наче тиха тінь, подався на Синагогальну вулицю.

Розділ 87 ДАРЕМНІ СТРАХИ

Коли патріарх Авраам повів свого сина Ісаака на заколення *, Ісаак, напевно, не тремтів так, як наш бідолашний юний герой, сидячи того суботнього вечора на підводі з Гоцмахом та їдучи разом з ним до Пачешті, а звідти до Унгені, що на румунському кордоні. Тремтів він просто тому, що — хто може знати? — можливо, поженуться за ним, спіймають, привезуть назад до Голенешті й витрусять у нього... ах! Лейбка боявся про це навіть і подумати. Краще не дожити. Краще живцем у воду...

Лейбка прислухався до кінського бігу, до стуку коліс і грюкоту підводи. Йому здавалося, що хтось женеться за ним. Він почував, як труситься все його тіло від переляку. Від переляку? А може, це зовсім не з переляку, а від самої їзди? Нещасні вони обидва, він і Гоцмах: сидять на такому возі, що душу може витрусити. То була вигадка Шо-лом-Меїра посадити Гоцмаха на гарбу з театральним майном, щоб, боронь боже, не пропали декорації.

Тепер Гоцмахові начхати на ІПолом-Меїра й директора з їхніми декораціями та всім їхнім театром. Сидячи на підводі, Гоцмах уже сам був директором, мав свій власний театр, трупу й власні декорації. У Гоцмаха, розумієте, лежав у пазусі пакунок, що грів і пік, розливаючи бальзам по всьому тілу, сповнюючи його серце найбільшою радістю... Цей неоціненний пакунок передав йому нишком, тут-таки, сидячи на підводі, його юний друг Лейбка, а руки Лейбці при цьому були холодні й тремтіли, зуби в роті цокотіли, а самого його трусило, як у пропасниці.

— Скільки тут, любий мій? — спитав Гоцмах крадькома, наблизивши до нього вухо, щоб не почув візник. Проте, як видно з розміру пакунка, там був добрий шмат грошей.

— Я й сам не знаю,— відповів йому Лейбка на вухо, і Гоцмах відчув, як з рота Лейбки пашить вогнем.

— Чого ти тремтиш, котику? Тобі холодно? — спитав Гоцмах голосом відданого старшого брата.

— Мені те-те-тепло! — відповів Лейбка, цокочучи зубами.

— Он як! Тобі "те-те-тепло"? — передражнив його Гоцмах.— Циганський піт пройняв? Ось я тебе одягну, любенький, в мою ротонду, то зразу здихаєшся дрижаків. Моя ротонда гріє, як рідна мати.

Гоцмах кинувся до пакунка з одягом, розв'язав його й витяг звідти стару ряднину, якісь лахмани.

Чого це йому спало на думку називати лахмани таким високим ім'ям? Можливо, що давно, коли вони ще належали Щупакові, цей одяг справді звався "ротондою". Але боюся, що це було дуже, дуже давно. Напевне, в ті часи, коли наш директор, Альберт Щупак, не був ще директором, а простим актором, а може, це було навіть тоді, коли наш Щупак, вибачайте на слові, ходив на весілля та обрізання і співав "Святої суботи"... У кожному разі, коли Щупак віддав цю стару ряднину комікові Гоцмаху, він кілька разів повторив, що то дається йому назавжди, так би мовити, як подарунок. Щупак не полінувався, скликав усіх акторів і показав їм, на який подарунок він, Щупак, хе-хе, розщедрився. Він почав крутити бідного Гоцмаха на всі боки, милувався, цмокав язиком, вихвалявся безперестанку:

— Був, знаєте, чудовий одяг, пальто з дорогим оксамитовим коміром, найкращого гатунку. Пелерину, знаєте, купив я, значить, готову, дешевше від дірки з бублика, тішила око, без рукавів, хе-хе, нехай моє ім'я не буде Аль-бреті..

На його червоних безбрових очах аж виступила сльоза. Гоцмах надягнув цей дорогий одяг і тут-таки на місці, за Щупаковою спиною, почав перекривляти свого благодійника з його відворотним зім'ятим жалюгідним обличчям, з його стуленим ротиком та маленькими слізливими очицями,— але ж так майстерно, що важко було впізнати, хто з цих двох — Щупак, а хто — Гоцмах.

Проте ротонда служила Гоцмахові справді, як рідна мати. Вона була йому за підстилку, перину, ковдру, халат і що завгодно. Навіть тепер вона стала в пригоді: загорнув у неї це маленьке хлопча, що тремтить, мов ягня. Гоцмах нахилився до нього й почав шепотіти йому на вухо, розважати, як розважають немовля:

— Чого ти боїшся, дурненький? Ось-ось ми вже в Па-чешті. Там сядемо в поїзд і за день будемо по той бік кордону, в Унгені. А з Унгені до Ясс не більш як півтори години їзди. Отже, поки дома розчухаються, ми вже будемо — тю-тю!..

Від цієї веселої думки Гоцмах тихенько засміявся, закашлявся і почав проклинати свій кашель смертельними прокльонами.

Але Лейбка не слухав того, що говорив Гоцмах. Лейб-ку трясла пропасниця. Він міг би заприсягтися, що чує, як хтось біжить за возом і сопе: "Ге-ге!" І хоч які великі його страхи, він висунув голову з-під ротонди, глянув назад і побачив — то був їх старий пес Теркуш!.. "Звідки взявся Теркуш? Мабуть, хтось їде з їхнього дому, а Теркуш біжить попереду..." Так подумав Лейбка, і на чолі його виступив піт: ще не встиг добре роздивитися, що діється позаду, як почув — хтось, різко погукуючи й ляскаючи батогом, мчить їм навздогін.