Щербаненко Джорджо - Шість днів на роздуми, Щербаненко Джорджо

Я саме вечеряв, отож запросив Артура розділити трапезу. Він був збентежений, що прийшов так невчасно, і заявив, що уже два дні сидить на сухарях. Я спитав, чи не занедужав він, але він пояснив, що з ним усе гаразд. Він завжди, коли чимось дуже переймається, втрачає апетит. Апетит вертається лише тоді, як він з усім упорається.

— То ви справу Вейтона обдумували? — спитав він дещо згодом, коли ми посідали у вітальні з келишками лікеру.

— Якщо бути щирим, то не дуже,— відповів я.— Мені довелося спішно, вельми спішно дописувати статтю про ексгібіціонізм у криміналістів і лише вчора, на сон грядущий, я почав обмірковувати цю справу серйозно.

— Ну, і яких висновків дійшли?

— Ніяких, любий Артуре. Але щодо тих анонімок, тут я з вами згоден. У них ключ до розв'язання всієї справи. Жодна з тих осіб, про які ви розповідали мені, не має логічних мотивів, Щоб попереджати Вейтона про свій намір убити його... Але... це страшно... Завтра вранці... Ми тут ведемо академічну дискусію, а може, завтра вранці Вейтон буде вбитий!

— Не говоріть мені про це, професоре. Це одна з причин, чому я не можу їсти. Якби завтра Вейтона вбили, та ще в автомобілі, до мене б ніколи не вернувся спокій.

Я намагався підбадьорити його, і мені, здається, це вдалося. [75]

Він розповів мені про все, що сталося в останні два дні, і про підозри капітана Сандера щодо Гертруди Веймар.

— Знаєте,— сказав я,— може, капітан помиляється, але, мабуть, це правдоподібніше, що полковник настроєний дотримати слова, даного скоріш жінці, а не чоловікові.

— А не здається вам,— спитав Джеллін,— що радше все навпаки? Подумайте: навіть загроза занапастити кар'єру доньки безсила змусити полковника заговорити. Вам не здається, що якби тут була замішана жінка, полковник посоромився б принести в жертву власну дитину? Зате якби він дав слово честі чоловікові, тоді соромитися йому не треба було, і він вважав би дотримання його за свій обов'язок.

Зауваження це було тонке, і мені довелося визнати, що з точки зору психологічної Джеллін має рацію.

Розділ восьмий

Тривожна ніч

— Припустімо,— відказав я,— що тут замішаний чоловік. Але вчора мене осяйнула думка, що це має бути хтось поза колом підозрюваних. Чоловік, якого нікому не спадає на думку допитувати і який через це любісінько готує собі на завтра убивство, еге ж?

— Ні,— поштиво заперечив Джеллін.— Якби було так, то я б за життя Вейтона був би цілком спокійний. Хтось чужий, хтось з-поза кола домашніх актора, не мав би практично жодної змоги вчинити вбивство, якщо тільки Вейтон не вийде з дому, що здається малоймовірним.

— Воно-то так,— зітхнув я.— Я думав, що Вейтон знає про свого можливого вбивцю значно більше, ніж сказав нам, але це гіпотеза, яку обґрунтувати найважче.

Артур здавався знервованим і збудженим. Ніколи перед тим не бачив я його в такому стані.

— У мене вже довгий час,— промовив він,— сидить в голові одна ідея. Вона здається мені єдиним логічним рішенням, але є такі хвилини, коли я вважаю її за безглуздя.

— Мені б дуже хотілося почути, про що йдеться, любий Артуре. Признаюся щиро, я ще не маю і ніяк не можу виробити якогось погляду на всю цю справу.

— Не візьміть мене за фантазера. Перш ніж я викладу вам свою концепцію, накресліть мені, будь ласка, психологічний [76] етюд Вейтона, так як вам він бачиться. Адже це ваша спеціальність. Ви бачили його лише раз, але цього достатньо, правда?

— Психологічний етюд? А навіщо він вам? — здивувався я.

— Щоб підвести науковий грунт під мою гіпотезу, що висить тепер у повітрі. Про якийсь справді глибокий аналіз тут не йдеться. Досить щоб ви як спеціаліст поділилися своєю думкою про Вейтона.

Я задумався на хвилю, силкуючись зосередитися.

— Бачте, любий Артуре, психологія, а особливо психіатрія, поділяє людські характери на багато типів і підтипів, які в реальності мають рідко свої відповідники. Не тому, що такі типи і підтипи не існують, а тому, що вони в "чистому вигляді" не зустрічаються, оскільки кожна одиниця — це мішанина різних типів. Наприклад, Вейтон. Так як він актор і займається незвичайно "відкритим" ремеслом у психологічному значенні цього слова, він повинен належати до групи циклотиміків. Як мені відомо, він усе життя виставляє своє "я", діє і бореться за його підтвердження і утвердження. Усі розпачливі зусилля, скеровані на створення власної трупи, можуть правити за доказ його активності для досягнення цієї мети. Ті, що належать до цієї групи, не можуть бути небезпечними. Інстинкт, який штовхає їх на боротьбу за самоутвердження, обмежує ті засоби, якими вони послуговуються, і взагалі, окрім рідких випадків патології, коли боротьба стає справді шкідливою для інших, вони перестають боротися.— Тут я урвав свій виклад, щоб відсьорбнути лікеру з повторно налитого рукою Джіна келишка. Мій служник не стільки хотів мені догодити, скільки здобути привід, щоб слухати далі, що в нього вже ввійшло у звичку. Я глянув на нього суворо, але це не подіяло, і Джін відступив у глибину кімнати і вдавав тепер, ніби порається коло бару. Джеллін сидів скромно в кріслі і з великою цікавістю стежив за моїми словами.

— Одначе,— тягнув я далі,— ця риса характеру у Вейтона не єдина. Він у той же час викінчений інтровертик, зосереджений у собі і самозабутньо відданий своєму "я", майже зовсім позбавлений громадського інстинкту. Що дозволяє мені робити такі висновки? А от що: його незвичайний професійний інтелект, обернений лише на самого себе, вимагає, щоб інші інтелекти визнавали його власний за єдиний і найвищий. Доказ цього — старанно приховувана заздрість Вейтона до Джона Беррімора. Вейтон не може визнати, що існує хтось, хто перевищує його. Типовий циклотимік теж цього не припускає в стосунках з іншими людьми, але сам він добре знає, що він не найкращий у світі. Вейтон, а він загалом мало не шизотинік, навіть перед самим собою не признається, що хтось перевищує його. Те, що Беррімор може бути кращим за нього, для Вейтона безглуздя. Намагання створити власну трупу свідчить, що так. само, як усі інтровертики, [77] Вейтон не може перенести жодної форми підпорядкує вання будь-кому. Спраглі боротьби екстравертики потребують когось, хто став би вище за них, щоб дістати змогу перемогти їх і подолати. Інтровертик боротися не хоче, та й не вміє, він страждає і ненавидить усіх, хто його перевищує. От ви, мабуть, помітили, що Вейтон порвав з усіма, хто не стоїть явно нижче за нього. Імпресаріо, колеги, подружки, всі, хто не схиляє перед ним чола, це його вороги. Починаючи з дружини, яка стежить за його зальотами так, ніби людина його класу не має права користуватися повною волею, шуряка, багатшого од нього, і закінч чуючи пригодою... з тією, як же це її звати... з письменницею .Мартою Сомерсет, і Макх'ю, якого, як йому здається, він принизив, не віддаючи позичених грошей. Одне слово, годі бути його приятелем, якщо ти не визнаєш його вищості. Загалом така людина не може бути небезпечною, її ненависть вичерпується сама або тліє в її серці без практичних наслідків. Проте іноді вона проривається, і тоді він здатний чинити капості. Підсумовуючи, я вважаю, що Вейтон поєднує в собі два основних типи: циклотиміка і шизотиміка, і хоча песимістом бути мені не хочеться, але йому притаманні всі їхні вади.

На хвилю запала мовчанка, Артур уважно роздивлявся свої нігті. Джін підкинув у камін поліно і несподівано звернувся до мене:

— Пробачте, що я осмілююся втручатись у розмову, але мені здається, що пан Джеллін хотів би дізнатися, який вплив на характер пана Вейтона міг мати безладний спосіб життя, його численні романи, алкоголь...

Артур Джеллін з властивою йому люб'язністю притакнув.

— Я саме збирався спитати про це, пане професор. Замість покартати мого служника, я поспішив відповісти Джеллінові:

— Звичайно, всі ці ексцеси тільки посилили негативні риси обох цих типів особистості. Прагнення самоутвердження може набирати найнебезпечніших і найзгубніших форм. Вейтон став більше інтро-, ніж екстравертиком. Ось уже два роки не працює зовсім або небагато, і головне тому, що уникає контактів з колегами, боячись усе більше будь-якої необхідності підпорядкування. Він не завжди в стані опанувати собою, і вищість, яку потроху виявляємо ми всі, він підкреслює невідповідно різким чином. Але щоб окреслити це докладно, треба було б знати його приватне життя, оскільки я бачив його тільки єдиний раз.

Не вислухавши мене до кінця, Артур нетерпляче підхопився з стільця й почав снувати по кімнаті. Уперше я його бачив такого збудженого. Він зупинився біля вікна, виглянув надвір, поправив штори, задивився в лампу, одне слово, усі його рухи свідчили про інтенсивну роботу мозку. Він підійшов до поставленої [78] на столі друкарської машинки, з якої стирчав аркуш з уривком моєї статті, і прочитав;

"Щоб добре зрозуміти, як глибоко в людській душі вкорінюється паталогічний ексгібіціонізм, треба почати з типу позначеного як нормальний, теж не позбавленого нахилу до ексгібіціонізму, звичайно, не в патологічній мірі, але в такій, що цілком заслуговує уважного розгляду. Марнота, вада така звична і поширена, часто виражається саме через ексгібіціонізм. Відкритися, показати своє нутро, милуватися таким показом самого себе — це різновид психологічного нарцисизму, але також і вияв ексгібіціоністського інстинкту, що тією чи іншою мірою існує в кожному з нас. Мало хто усвідомлює, який могутній у більшості людей цей інстинкт і до чого може дійти людина, яка прагне його заспокоїти. Хто з нас не сміявся з поважних статечних людей, які вдаються до нічим не виправданих естравагантностей лише для того, щоб привернути до себе увагу, похвалитися власними можливостями, що вирізняють їх з-посеред юрби? Як багато з нас розповідають про якусь подію, свідками якої або учасниками ми були, повторюючи ті самі розповіді навіть у тому самому колі кількаразово. Це теж прихована форма ексгібіціонізму. Більшість людей намагаються заспокоїти цей інстинкт у нормальний і нешкідливий спосіб, але такі випадки нас тут не цікавлять. Коли цей інстинкт внаслідок змін у нервовій системі або психічного відхилення робиться надто сильний, він може набрати цілком патологічної форми і штовхнути індивіда на вчинки алогічні, небезпечні і навіть протизаконні..."

Скінчивши читання, Артур Джеллін обернувся до мене і запитав:

— Як ви гадаєте — з погляду психології допустимо, щоб листи Філіпу Вейтону писав сам Філіп Вейтон?

Джін прислухався до нашої розмови відверто, і питання мого друга зацікавило його надзвичайно.